Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Клаудія взяла рушника й подалася до ванної, Агата сіла на ліжку й витягла з торби MP3. Перш ніж надягти слухавки на вуха, почула несміливе Зосине питання:

— То він справді відвіз тебе додому?

— Не починай спочатку, будь ласка, — тихо зітхнула Агата.

Їй було боляче, що той один-єдиний раз більше ніколи не повторився, зате в її уяві поставав щодня й ніколи не закінчувався біля воріт, а отримував продовження, яке Агата щоразу плекала: Марек заходить до будинку, захоплюється його архітектурою й інтер’єром (усі захоплювалися, він теж би не був винятком, бодай цього разу всі Гібонові бабки на щось би згодилися), тоді піднімався нагору, до її кімнати, сідав на ліжку й простягав до неї руки. І тут Агатина фантазія завжди наштовхувалася на мур. Роздумуючи про це довгими годинами, вона ніяк не могла уявити, як він її цілує і що відбувається потім. Що ж, марно уявляти собі те, чого вона ніколи не зазнала. Цього їй бракувало найдужче. Якби він тоді принаймні зайшов, якби хоч поцілував її, нехай би тепер усі сміялися, нехай би глузували, скільки заманеться, вона мужньо стерпіла б ці кпини й гримаси за своєю спиною. Але він нічого не зробив, і вона теж не зробила нічого. Лише тихо мовила йому: «Бувай» з-за хвіртки, а він однаково нічого не почув крізь гуркіт мотоцикла.

Ото й усе, чим можна наситити голодну уяву.

Ото й усе.

Невимовно мало.

Клаудія стояла під душем і повільно, занадто повільно намилювала ціле тіло. Тепла вода наче змила весь її поганий настрій. У цьому була якась дещиця перверзії, бо вона вдавала, що під душем не сама, що її долоні — то насправді руки Давида, які торкаються її із цікавістю, любов’ю й жаданням.

«Чому Давид? Чому саме він?» — подумала вона трохи зневажливо, але саме його долоні дівчина знала найкраще. Подумки відтворювала його поцілунки й те, як він обережно роздягає її, торкається грудей, повсякчас сповнений того захоплення, якого сама Клаудія анітрохи не поділяла. І як потім повільно кохається з нею, дбаючи, щоб їй неодмінно було хороше. Тоді їй не здавалося, що вона лише іграшка в його руках. Гаразд, ніхто з них жодного разу не сказав: «Кохаю», та це лише тому, що вона цього не хотіла. Власне, він їй навіть не подобався.

Тоді чому вона так страшенно за ним сумує?

Чому щохвилини позирає на мобілку?

Чому прагне, аби він повернувся?

Поїздка до Долини-Костелиської виявилася цілковитою помилкою. Від самого ранку йшов дощ, наче й не сильний, така собі мжичка, проте добрий господар собаки з хати не вигнав би. Але класна керівничка мусила виконати свій план, поставити галочку біля чергового пункту програми, тож не було мови про те, щоб залишитися в пансіоні чи потинятися центром Закопаного, чого хотілося всім, крім неї.

На світанку, тобто о дев’ятій, 2-Б завершував сніданок. Беата Крупа, сповнена незрозумілого завзяття, у непромокальному плащі й хустині на голові, наче квочка збирала довкола себе учнів, які без жодного ентузіазму по черзі виходили із дверей і, глянувши на небо, промовисто зітхали, сподіваючись таким чином зворушити серце вчительки, яка, можливо, усе-таки скасує безглузду за такої погоди екскурсію.

— Та годі вам. Костелиська — це ніякі не гори, невеличка прогулянка рівниною, якраз для таких запеклих міщухів, як ви! — здавалося, промовляв її погляд.

З усього класу найрішучішою виявилася, звісно, Зоська. Вона завжди любила труднощі, ладна була піднятися й на гору Риси, якби це було передбачено. Решта класу більш чи менш відверто виражала цілковиту відсутність зацікавлення горами взагалі й Долиною-Костелиською зокрема. І хоча всі рушили разом, за кільканадцять хвилин вервечка учнів так розтягнулася, що здавалося, найзабарніші досі сидять у кафешці в центрі Закопаного. Проте ні, усі пленталися, щоправда, повільно й не роззираючись захоплено навсібіч, так, неначе в кінці дороги на них чекали неймовірні тортури на зразок повторення всього курсу географії.

Лихо було тій нещасній Беаті Крупі з її невситимим бажанням нових досягнень. Вона невтомно сіяла, а зерно щоразу падало на бетон. Такий уже їй клас невдячний припав, хоч плач. Жодних тобі зацікавлень, жодних позитивних планів на майбутнє. Лишень суцільні розваги, розважатися аж до смерті. Хіба що Зоська якось виділялася із загалу. Дівчина йшла поруч із учителькою, і рот її не закривався й на мить. Вона була завжди спрагла знань, ставила сотні запитань, на які вчительці приємно було відповідати. Якби ж то Беата знала, що криється за Зосиною балакучістю, то дуже би здивувалася.

Тим часом за їхніми спинами ніхто не говорив про породи, з яких складаються Татри, чи про татранську флору й фауну. Адже то була екскурсія, а не черговий занудний урок.

Попереду за вчителькою йшли кращі учні або ті, що хотіли, аби їх запам’ятали. Ці не розповідали сороміцьких анекдотів, не лаялися, не мали алергії на вчительку. Трохи далі пленталася Агата. Сама, а довкола неї зяяла порожнеча.

Агата теж не роззиралася, дивилася попід ноги, руки тримала в кишенях куртки й витягала хіба що для того, аби перемкнути щось у своєму MP3. На безпечній відстані за нею сунула решта класу, оті найбільш затяті й невиправні. Ті, що завжди сиділи позаду, тепер і йшли останніми. Весело мокли під дощем, бо ж головне будь-що повипендрюватися. Між ними була й Клаудія, трохи як п’яте колесо до воза. Вона весь час ніжно обнімалася з Марціном, хоча всіх це й дивувало, а найдужче самого Марціна.

Наостанку йшов чоловік класної керівнички, якого за високий зріст прозвали Тичкою, і жваво розмовляв із хімічним пострахом усього класу, тобто Міс Тропік. Хімічка раз по раз згадувала про свої вчительські обов’язки й то закликала найгаласливіших поводитися тихіше («Бо ви не в полі!»), то