Читати книгу - "Дівчата з 13-ї вулиці"

Пізня вечеря затягнулася майже до півночі. Воно й не дивно, якщо всі сіли до столу об одинадцятій. Проте тривала подорож, екскурсія Краковом нікого не виснажили настільки, щоб у пансіоні все нарешті вщухло. Між кімнатами продовжувалися мандрівки народів. Роз’єднані подружки неодмінно прагнули переказати одна одній свіженькі плітки, позичити щітку для волосся або пилочку для нігтів. Хлопці теж гасали мов навіжені. Саме так смакує воля.

У кімнаті номер десять усе не так. Там панує спокій. Агата в одязі, та цього разу без черевиків, лежить, заплющивши очі, на ліжку. Їй погано в приміщенні із двома чужими людьми, вона до такого не звикла, їй хочеться, щоб уже настав ранок. Дівчина боїться, що не спатиме цілу ніч.

Зося пішла в душ, а Клаудія розпаковує свій немудрящий багаж. Дивиться на Агату й нарешті усвідомлює, як можна їй помститися.

— Ти… — починає вона, бо не знає, чи Агата, бува, не заснула.

— Чого тобі? — лунає за хвилину.

— А в тебе із цим Мареком серйозно? — цікавиться вона безтурботно, запитує як подружка в подружки, та насправді в хід пішла важка артилерія, і Клаудія це добре розуміє.

Агата не принижується до відповіді. Швидким рухом, може, навіть не до кінця усвідомлено, хапає свого черевика й жбурляє ним у Клаудію. Але та вчасно ухиляється, а взувачка поціляє в Зосю, яка явно цього не чекає.

Зося хапається за вдарене місце на грудях і здивовано масує його, а тоді кидає Агатин черевик під ліжко.

— Ви що, подуріли?! Повибиваєте шибки й доведеться нам усім скидатися й платити.

— Блін, сорі. То було не в тебе, — оце й усе, на що спромоглася Агата, прохаючи таким чином пробачення.

Здається, вона вперше помітила, що ця Зоська не зовсім така, якою завжди здавалася.

— Що тут власне відбувається?

— Нічого, — Агата ледь помітно скривилася.

— Я лише запитала в неї, — невинним тоном пояснила Клаудія, — що в неї спільного з учителем англійської.

— Як це: що спільного?

— То ти що, НІЧОГО НЕ ЗНАЄШ?! — із неприхованою радістю вигукує Клаудія. Отже, залишається людина, якій нічого невідомо, можна ще раз усе це переповісти, розказати про свої здогади, навіть, якщо це й далеке від дійсності!

— Чого це я не знаю?

— Ну, що вона, — Клаудія кивнула головою в бік Агати й додала змовницьким тоном, — і цей Марек, що викладає англійську…

— Що? — Зося ніяк не могла втямити. Глянула на Агату, але та втупилася в стелю, наче розмова її зовсім не стосувалася.

— Ну, розумієш… — власне, Клаудія сама не знала, «що», їй здавалося, що цього досить, і Зоська просто стане на її бік, та й по всьому. Усе вмент зрозуміє. Натомість ця нетямка ніяк не могла нічого допетрати. — Їх бачили. Разом, — повільно процідила Клаудія, бо більше сказати було нічого.

— Де? — продовжувала допитуватися Зоська.

— Ну, як вона сідала з ним на його мотоцикл! — гаркнула нарешті Клаудія.

От тепер Зоська повинна сказати щось розумне. Наприклад: «Ну, тоді все зрозуміло. Певне, вони зустрічаються. Цікаво…» і теде. Або зареготати й театрально підморгнути. «О Боже! Серйо-о-о-озно?..» Проте Зося й досі не доганяла, що саме Клаудія мала на увазі!

— І що з того? — наївно запитала вона, і Клаудія вмить зрозуміла, що це явно не та людина, з якою можна обговорювати тонкощі стосунків двох статей. Ні тепер, ні будь-коли.

— Отож-бо! — ні сіло ні впало підхопила Агата, яка досі мовчала. — Що з того? Підкинув мене додому, бо йому було по дорозі.

— Він узагалі хороший, — Зося стала на захист учителя.

— Хороший для Агати, та якби це я виходила з бурси, він би й пальцем не кивнув, щоб мене підвезти! — бовкнула Клаудія.

— Еге, щоб ти йому мотоцикл розвалила! — Агаті вдалося-таки поцілити в болюче місце, і вона засміялася.

— Припиніть! — Зося марно силкувалася їх розборонити.

— Нехай скаже, нехай скаже! — верещала Клаудія. — Нехай скаже, що між ними було. Однаково всі знають.

Зося теж би радо дізналася, що там було. Може, хоч один поцілуночок? Такий маленький, ледь відчутний, скажімо, у щічку? Тоді все було би простіше. Тоді можна би було піти до Патрика й мовчки зверхньо глянути на нього, продемонструвавши всю зневагу до його захоплення Агатою, або кинути йому просто в обличчя: «Ну й дурний же ти був, хлопчику. Вона вже давно зустрічається! Та ще й із ким…»

— Що було, то моя справа! — втяла всі розмови Агата.

А могла ж сказати, що нічого, абсолютно нічого не сталося, але це не виглядало би вірогідним і нічого б не вирішувало. Тож вона вирішила розвивати цю історію, доки не набридне. Нехай заздрять, бо саме про це йдеться. Усі їй заздрили. Хіба що крім Зосі.

— Сама бачиш! — Клаудія вирішила, що Зося буде їй за свідка. — З учителем! Як тобі не сором! — вона скривилася й зітхнула, наче стара діва. — Крім того він ще й такий, фе! Такий зарослий! Увесь зарослий. Тобі не заважає? Ну, хіба що ти полюбляєш таких волохатих.

Слово «волохатий» вразило навіть Зоську, хоча їй ніколи не спадало на думку так назвати Марека.

— Слухай, ти! — Агата не витримала й підвелася. Тепер вона височіла над Клаудією, бо була вищою за неї й дивилася згори. — Слухай, дитинко. Що мені заважає — не твоє сране діло, а питання «Як тобі не соромно?» ти повинна ставити собі щоразу, коли в дзеркало дивишся.

Як це й буває зазвичай у таких випадках, Агата мала на увазі крадіжку кофточки в секонд-хенді, а Клаудія подумала про щось геть інакше.

— Що ти там знаєш… — пробурмотіла вона присоромлено, думаючи про Давида.

— Знаю те, що треба.

— Ну, тепер почнеться, — театрально зітхнула Зося. — А вранці проспимо!