Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

Він навіть не розумів, що у життя є голос, який дає відповіді на запитання, які ти постійно ставиш, і ніколи свідомо не звертав уваги на нього або навіть не вловлював його коливань аж до цього моменту, коли воно сказало те, що ніколи не говорило раніше: «Так».

Фенчьорч нарешті опустила очі, легко хитнувши головою.

— Я знаю, — сказала вона. — Мені варто пам’ятати, — додала вона, — що ти з такого типу людей, які не можуть навіть потримати дві хвилини клаптик паперу в руках не вигравши при цьому в лотерею.

Вона розвернулась.

— Давай прогуляємося, — швидко сказала вона. — Гайд Парк. Тільки спочатку переодягнусь у щось менш підходяще.

Вона була одягнена у сувору чорну сукню, не дуже струнку, та вона й не дуже їй пасувала.

— Я одягаю її спеціально для мого вчителя гри на віолончелі,— пояснила вона. — Він непоганий хлопець, але інколи гра смичком робить його трохи надміру збудженим. Я повернусь за хвильку.

Вона легко вибігла східцями на балкон і звідти крикнула Артуру:

— Поклади пляшку в холодильник, на потім.

Він помітив, ставлячи пляшку в дверці холодильника, що поруч стояло ще дві ідентичних.

Артур пройшовся вздовж вікон і визирнув на вулицю. Потім повернувся і почав переглядати її платівки. Зверху він почув шелест її сукні, яка впала додолу. Артур запевняв себе, що він не з тих людей, які так чинять. Він дуже рішуче сказав собі, що буде тримати твердо і стійко очі на корінцях платівок, переглядатиме назви, задоволено киватиме, порахує пошарпані і подерті обкладинки, якщо доведеться. Він триматиме свою голову опущеною.

Все це він цілком і повністю принижено не зміг зробити.

Вона втупилась на нього з такою напруженістю, що здається навряд чи помітила, що він дивиться на неї. Потім раптово похитнула головою, накинула на себе легке літнє плаття і зникла у ванній.

За мить вона з’явилась: вся усміхнена, з капелюшком, ступаючи вниз сходами з незвичайною легкістю. Це був наче характерний тільки їй танцювальний рух. Вона зрозуміла, що він помітив його і легенько схилила голову на бік.

— Подобається? — запитала вона.

— Ти виглядаєш розкішно, — сказав він, бо це було насправді так.

— Хмммм, — сказала вона, наче він не відповів на питання.

Фенчьорч закрила парадні двері, які залишались відчиненими весь цей час, і озирнулась по кімнаті, перевіряючи чи все на місці і зможе подбати про себе поки її не буде. Артур прослідкував за її поглядом, і поки він дивився в іншу сторону вона дістала щось із шухляди і поклала в полотняну сумку, яку взяла із собою.

Він знову поглянув на неї.

— Готова?

— Ти знав, — сказала вона із загадковою посмішкою, — що зі мною щось не так?

Її прямота спіймала Артура непідготовленим.

— Ну, — почав він, — я чув щось незрозуміле типу…

— Мені цікаво скільки ти знаєш про мене, — сказала вона. — А якщо ти чув звідти, звідки я думаю, то це неправда. Рассел один з тих людей, які вигадують різні нісенітниці, бо не можуть змиритися з реальним станом речей.

Приступ тривоги прокотився Артуром.

— А, що ж тоді правда? — запитав він. — Можеш мені розповісти?

— Не переймайся, — запевнила вона, — нічого поганого. — Просто дещо незвичне. Дуже-дуже незвичне.

Вона торкнулась його руки, а потім нахилилась і легенько поцілувала його.

— Мені дуже цікаво, — сказала вона, — чи ти здогадаєшся, що це, цього вечора.

Артур відчував: якщо його зараз стукнути пальцем то він задзвенить глибоким розлитим дзвоном наче сірий акваріум, якого він отримав невідомо від кого.

Форд Префект був роздратований тим, що його постійно будив звук пістолетних пострілів.

Він зісковзнув на люк, що вийшов з ладу, якого пристосував собі у якості ліжка, відімкнувши ту частину машинерії, яка шуміла найбільше і зробивши підкладку з рушників. Форд сповз по драбині і потайки пішов коридором. Настрій у нього був кепський.

Коридори були кошмаром клаустрофоба: погано освітлені, з ліхтарями, які постійно блимали і гасли. Це все через стрибок напруги який пройшовся цим шляхом через весь корабель, спричинюючи сильні вібрації і скрипучий гул.

Хоча, можливо, це не він.

Він зупинився і виглянув з-за стіни, коли щось схоже на маленький срібний дриль, пропливло повз з несамовитим виском.

Це також не те.

Він мляво проліз через двері і опинився у більшому коридорі, який все одно був погано освітлений.

Корабель хитнуло. Його і раніше постійно похитувало, але цей раз був потужніший. Невеликий загін роботів пронісся повз спричинюючи жахливий стукіт.

Все одно не те.

З одного кінця коридору поповз їдкий дим, тому він пішов у іншому напрямку.

Він минув цілий ряд наглядових моніторів вмонтованих в стіну і закритих ззовні загартованим, проте все одно погано прикріпленим, плексигласом.

На одному з них з’явилась жахлива зелена луската фігура рептилії, яка щось з запалом розповідала про Єдину Передавальну Систему Голосування. Важко було сказати, чи він за, чи проти неї. Але одне було зовсім очевидно — він дуже сильно за неї переживав. Форд вимкнув звук.

І це все одно було не те.

Він минув ще один монітор. Той показував рекламу, якоїсь брендової зубної пасти, яка безсумнівно дасть вам змогу почуватися вільно аби лише ви її використали. Її супроводжувала бридка ревуча музика, але це все одно не те.

Він підійшов до іншого, набагато більшого тривимірного екрану, який слідкував за зовнішньою частиною величезного срібного Заксізіанського корабля.