Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

— Здобич буде?..

— Має бути велика. Я знаю. Буде велика. Для мене одного надто велика. Її доведеться перекинути на той бік Ла-Маншу. Я хочу бачити гера Шляйфштайна. Як по правді, то я шукаю його.

— Мені ви можете сказати, що це?

— Тільки вашому босу.

— Ходімо зі мною. Просто зараз.

— А я краще піду додому, — почав був підводитись Веллберн, але Франц перехилився через столик і легенько штовхнув товариша на місце.

— Містер Веллберн також піде з нами.

— Знаючи Веллберна — це дуже розумно, Франце.

— Обережно, містере Ембер! — застеріг Веллберн.

— Підеш зі мною й Францом. Я сказав надто багато й не бажаю, щоб ти всьому Лондонові роздзвонив, що Ембер має чудову «справу».

— Я не зроблю цього, я просто…

— Містер Ембер має рацію: ти підеш з нами, — з добродушною усмішкою на подзьобаному віспою обличчі проказав Франц і підвівся. — Підеш, або я повириваю тобі руки.

Ембер зовні уже вивчив будинок в Едмонтоні, розставляючи там жебраків. Коли вони висіли з омнібуса й пройшли кількасот ярдів, він помітив двох із своєї «сім'ї» — на протилежному боці вулиці Сліпого Фреда, якого в тому ж напрямку, в якому йшли вони, вела маленька худорлява дівчина, а між бакалійною лавкою та крамницею капелюхів тряс головою Бен Таффнелл. Сліпий Фред вистукував своє раз-два-три, натякаючи Емберові, що він бачить його, хоча користі з цього було мало. Якби Франц був здогадливіший, він би скрутив Емберові шию і потрощив би на тріски об Фреда сліпецького ціпка. І все таки Ембер був задоволений, що принаймні жебраки роблять своє діло.

Вони прийшли до охайного будиночка із сірого каменю; еркери обабіч входу мали на другому й третьому поверхах високі вікна. Від маленьких металевих ворітець бетонна стежка та п'ять кам'яних східців привели їх до парадних дверей. Праворуч звисав, зелений у півтемряві, мідний дротик дзвоника. Франц мав свій власний ключ. Увійшовши досередини, Ембер зрозумів, що справи Шляйфштайна справді йдуть не блискуче. Вмеблювання було бідне, шпалери у вітальні потребували заміни, на потертому килимі вирізнялися масні плями. «Нема жінок, — подумав Ембер. — Гроші Шляйфштайн витрачає ощадливо».

Франц провів їх до їдальні, де два німці їли жирну юшку. Один був гладкий, брудний, неголений, убого вдягнений, а другий, навпаки, — чистий, охайний, убраний з голочки. Обидва кивнули й обмінялися з Францом кількома словами рідною мовою.

— Почекайте тут! — звелів Франц і вийшов з кімнати.

Ембер чув, як він піднімається сходами нагору; потім там рипнули двері. Незабаром згори долинули голоси. Потім почувся голос із їдальні:

— Привіт, Ембере! То що — шукаєш роботи?

До їдальні ввійшов здоровило Еванс, «боксер» з Гаундсдіча, який колись теж працював на професора. Ембер подумав, що не довірив би йому навіть кицьки своєї сестри, й дав одкоша:

— А ти, виходить, працюєш на пруссака?

— Поки він тут. Це не те, що було з Моріарті, але що мені лишається робити! А ти сам по собі?

— Прийшов з пропозицією.

У дверях знову з'явився велет Франц. Ембер звернув увагу, що Еванс ставиться до нього шанобливо.

— Вас чекають. Нагорі. Йдіть за мною.

Франц ковзнув поглядом по всіх у кімнаті, і Ембер відчув, що опинився не серед друзів.

Кімната мала б бути господаревою спальнею — другий поверх, вікнами до парадного входу. Сам німець нагадував управителя провінційного банку, ким колись легко міг би стати, якби не схибив з прямої стежки. У цій неохайній кімнаті з металевим ліжком, простеньким дощаним столом та обшарпаними шпалерами, Шляйфштайн здавався гостем. Цікаво, чи було то лише ширма, чи з якоїсь причини він справді втратив своє становище в Берліні?

Шляйфштайн був імпозантний, одягнений у темне, чоловік, який, здавалось, народився керувати й бути недосяжним для своїх підлеглих.

Вільгельм Шляйфштайн почав кар'єру з банку, дійшов до розтрати, підробки документів, шахрайства і зрештою став професійним злодієм. Ембер знав — німець зажив слави людини жорстокої, але ніяк не міг сполучити його теперішнє становище ватажка купки паразитів, яких щойно бачив у їдальні внизу, зі становищем легендарного проводиря злочинного світу Берліна. На мить сяйнула думка: чому професор так ретельно розробляв план, як заманити німця в пастку?

— Доброго вечора, містере Ембер. Багато чув про вас. Франц каже, ви маєте якусь пропозицію? — Англійська вимова Шляйфштайна була бездоганна, лише з ледь помітним натяком на акцент. Його великі м'які руки спокійно лежали на столі, а маленькі темні очі дивилися некліпно. — Можу вам запропонувати сісти хіба що на ліжку. Бачу, вас дивує, чому я змушений жити в такому свинюшнику.

— Гадаю, це не ваш стиль. — Ембер вирішив, що краще буде, коли він говоритиме з німцем на рівних, хоча це зухвало, а може, й небезпечно.

— У Лондоні нині хаос, потрібна тверда рука. Ваш колишній хазяїн підтримував тут лад, як і я в Берліні.

— Я знаю. Чув.

— А тепер тут базар, і цим треба скористатись. Але я не хочу привертати до себе уваги. Поселись я в одному з найкращих готелів, як поліцаї відразу забігають, винюхуючи, мов пси навколо сучки. Звідси ж мені зручніше дещо розвідати, а крім того, до мене, можливо, прийдуть ті, хто мене знав раніше. Такі, наприклад, як ви.

— Маєте рацію. Я ж прийшов.

— Якщо я затію путящу «справу» з тими, що внизу, можуть прийти добрі хлопці. Замість того, щоб діяти необдумано, краще починати з малого, Ембере, а потім обережно йти далі… А з якою пропозицією прийшли ви?

Ембер глянув на Франца, який все ще стримів біля дверей. Запала ніякова мовчанка. З вулиці долинали звуки п'яного співу. Можливо, то Бен Таффнелл натякав, що він на місці й веде спостереження.

Шляйфштайн щось коротко сказав німецькою мовою. Франц кивнув головою, підозріливо зиркнув на Ембера, а тоді вийшов з кімнати й прогуркотів сходами вниз, вибиваючи дріб ногами, мов барабанними палицями.