Читати книгу - "Глибинка"

— Твій квартирант, чорти б його забрали. Де він?

— Поїхав, — спокійно відповів Семен. — Сьогодні вранці.

— Бісова душа! — гримнув Василь. — Ти хоч знаєш, що він накоїв?

— І що ж?

— Сунув свого носа куди не слід, ось що. Мишко сказав, що бачив біля кручі свіжовикопану яму. На тому самому місці, де…

— Ясно, — Семен роздивлявся свої брудні нігті. Він уникав зустрічатися з Василем поглядом.

— Ясно? — той аж затрусився. — І це все? Ти хоч уявляєш, що це значить?

— Може й нічого. А з чого ти взяв, що це зробив письменник?

— А хто ж іще? Я його тільки побачив, а вже знав, що ненадійна людина — ходив усе, на всі боки озирався, наче винюхував щось… Ось тільки звідки він дізнався про те місце? — очі Василя підозріло звузилися: — 3 усього села про нього знають чоловік десять. Може, це ти бовкнув зайвого?

Семен важко зітхнув. Ну ось, тепер його вважають винним в усьому.

— Може, я й розповів йому дещо… але нічого такого.

Він знав про кручу, але ніколи б не знайшов її могилу. Він навіть ніколи там не був!

— Але хтось все ж таки випустив її звідти. Тіла там немає.

Вони не відрубали їй голову тоді, і якщо хтось висмикнув кілка…

— Гадаєш, це можливо? — знову у всій своїй красі з’явилися погані думки. «Ні, не міг він цього зробити. Не така це людина… А якщо щось примусило його? Так само, як штовхнуло мене розтулити пельку і розповісти йому все?»

Ні, це неможливо. Всі вони давно мертві. Якщо тільки…

Андрійко?

— Здається, у нас знову неприємності, — сказав йому Василь. — І здається, треба щось робити.

— І що ти пропонуєш?

— Піти в ліс, знайти її і закінчити те, чого не доробив мій батько. Якщо вона справді ожила, то повинна бути десь неподалік.

— Це ризиковано, — Семен ніяк не міг повірити, що все це відбувається насправді. Напевне, він і сам почав ставитися до цього, як до старих байок. — Вона не боїться денного світла і може напасти першою.

— Є якийсь інший вихід?

Стефан знизав плечима.

— Кому ти казав про це?

— Поки що нікому, та малий же розпатякає всім своїм друзям. Хай він і не знає, що було насправді… Але рано чи пізно ще хтось може піти до кручі й усе побачити.

— І нехай, — промовив Семен. — Я думаю, поки що не треба нічого нікому розповідати, хоча б до завтра. Може, нічого й не станеться. А якщо всі дізнаються, то дехто може наробити дурниць.

— Куди вже більше, — сказав Василь, але сперечатися не став. Примружившись, лише спитав наостанок:

— Ти впевнений, що так буде краще?

— Так, — спокійно відповів той. Але чи справді він був впевнений? Спершу Стефан, а тепер, можливо, вони взялися за нього? Ні, так просто він не здасться.

Розжарене сонце повільно хилилося до заходу.

Вечір, 18.45

Над Маренівкою розтікалися сутінки. Стоячи на подвір’ї, Семен бачив, як одне за одним запалюються в хатах вікна, і все більше непокоївся.

Він помітив, що увесь час поглядає на годинник. З кожним обертом хвилинної стрілки в ньому ріс страх, подібного якому він не відчував ще з дитинства. Тривожні передчуття не давали спокою. Невже старе прокляття покійного Данила мало під собою якесь підґрунтя, і все може розпочатися знову? І що в такому разі вони мають робити? Відповідей на ці питання не було.

Йому здавалося, що він відчуває щось — якусь мовчазну, проте могутню силу, що розливалася в повітрі. Вона була схожа на стогін високовольтної лінії, на дзижчання комарів спекотним днем, на гаряче дихання незнайомця за спиною. Так, щось відбувалося, тепер це не викликало сумнівів, проте пояснити, що це, він не міг. Замовкли цвіркуни, не співали вечірні птахи — все навколо завмерло в очікуванні, і Семенові залишалося тільки робити те саме. Проте він все ж мав дещо на той випадок, якщо небажані гості завітають до нього.

Рука міцніше стиснула два осикові кілки, що їх він потай від дружини вистругав сьогодні. Це на всяк випадок. Можливо, він тільки дарма непокоїться… але потрібно бути готовим до всього, і зненацька його не застануть. Розмірковуючи так, Семен довго дивився на них, а тоді сховав їх під сорочкою і увійшов до хати, ретельно заперши за собою двері. Схоже, сьогодні буде безсонна ніч.

21.15

Вони вечеряли у повній тиші — навіть радіо не видавало ні звуку. Уляна також була якоюсь мовчазною, і він подумав, що дружина теж відчуває щось. Сьогодні все йшло не так. Йому самому їжа нав’язливо видавалася останньою вечерею засудженого на смерть, і Семен дозволив собі зайві сто грам задля того, щоб позбутися цієї думки. Проковтнувши останній шматок, він дістав газету і відгородився нею від усього світу, проте навряд чи вчитувався у те, що там надруковано. Він вирішив не спати якомога довше, і лише похитав головою, коли Уляна запитала його, чи збирається він лягати.

— Посиджу ще трохи, — сказав. — Ти йди.

Скільки він збирався так протриматися? Не дивлячись ні на що, важчали, і Семен здивовано глянув на годинник. Лише десята. Сумнівно, щоб він досидів хоча б до опівночі, але спробувати варто. Коли Уляна зникла в кімнаті, залишивши його наодинці з пресою двотижневоі давнини, він з півгодини читав, тоді пішов на кухню випити води і знову засів за газету. Якийсь час було добре, а потім почало хилити на сон.