Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

ошелешено визирнула у вікно. У небі коїлося щось неприродне: сотні… ні, тисячі ворон кружляли в якомусь несамовитому колі, котре нагадувало радше убивчий торнадо, аніж безтурботний політ безжурних птахів. Звідки їх стільки взялося нараз в одному місці? Навіщо злетілися сюди, у це чисте небо над спокійним районом?

Раптом у пам’яті спалахнула чітка картинка, наче якісна копія того, що вже було перед очима… Дежавю! Господи, вона жбачила це раніше! Вона точно бачила це страшне небо з моторошним воронням. Але де і коли… Важко сказати. Колись давно…

Як загіпнотизована, стояла Любка коло вікна й широко розплющеними очима дивилася на ошаленілих птахів, що зиґзаґами кружляли в небесній тверді. Затим мотнула головою, намагаючись відігнати нав’язливі думки, і, застеливши диван, пішла готувати каву.

Однак думки не давали спокою. Чомусь здумалось про швидкоплинність життя: не встигаєш озирнутися, як те, що було, здавалося, нещодавно, насправді минуло вже так давно… І коли воно минуло? Та й узагалі, життя — така крихка річ… Воно може обірватися будь-якої миті. Нежданої миті, коли ще купа нездійснених планів та задумів, коли ще є натхнення жити, творити й кохати.

Господи, навіщо вона про це думає?! Жінка знову мотнула головою й налила в чашку каву. Розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Виходити на балкон бажання не було. Вороняче каркання ще чулося з-поміж музичних звукорядів, котрі лунали з магнітоли.

Вона попивала каву й усе ще стривожено зиркала у вікно. Летіть звідси! Вам тут не місце! Ви заблукали, чи… чи, може, вас сюди хтось накликав? У пам’яті сплила учорашня зустріч із химерною старою. Чи то була не зустріч? Може, це їй примарилось? Хтозна.

Раптом із ноутбука пролунав звук отриманого повідомлення. Дивно. Хіба вона не вимкнула його вчора після опівночі? Любка допила вже схололу каву й побігла в кімнату. На незастеленому дивані лежав розгорнутий ноутбук, на екрані якого миготіло віконце з отриманим повідомленням.

Зупинилась. Хіба вона не застеляла диван? Невже вона відкривала ноутбук? Чи він не лежав на столику? Любка вражено дивилась на те, що було перед нею, намагаючись пригадати, якою була кімната, коли вона виходила готувати собі каву. Все було не так.

«Ну, де ти там, маленька?  Пішла варити какао і зникла», — прочитала у вікні повідомлення.

Вчорашнє загубилося, чи що? Але ж ні: повідомлення було нове, і Містер-Ікс був онлайн.

«Чому це зникла? Яке какао? Я не п’ю його ранками», — написала у відповідь.

«Ось де ти!  А я вже зачекався.»

«Коли це ти мене зачекався, що ти таке кажеш? Чому ти так рано в Інтернеті?» — спантеличено сипала питаннями.

«Така гарна зоряна ніч надворі! Ти бачила ці зорі? А місяць? Він такий яскравий і величезний сьогодні!»

Жінка розгублено дивилася в екран ноутбука. Що за маячня?! А-а-а! Він вирішив її розіграти! Точно! Ну, гаразд. Але ж… як увімкнувся ноутбук?!!

«Я поспішаю, вибач», — написала та вимкнула програмку.

Щось явно не те. Чи вона з глузду з’їхала? Що діється?!!

Любка підвелася і вийшла на балкон. Крізь ледь притрушені пухкі білосніжні хмаринки, що нависали з яскраво-синьої небесної тверді, пробивалися сонячні промені; в повітрі витали стійкі квіткові пахощі. Жодного натяку на якісь неприродні явища не було.

Їй що, усе це наснилось? Ці ворони, плутанина, дивне листування неясної пори доби… «Так, мабуть, наснилось», — намагалася заспокоїти себе жінка. Проте на душі було аж надто тривожно. Усе ж сни від реальності вона завжди відрізняла. А тут — якось надміру реалістично все відбувалось. Так само, як і вчорашня зустріч з дивною старою. Якісь химерні марення…

Жінка машинально застелила диван й пішла готувати каву. Раптом тягучий сум щільно огорнув душу. Мимоволі подумалось про швидкоплинність існування. Їй невдовзі тридцять, а життя все ще якесь… ніби невиразне. А раптом воно взагалі обірветься? Ось візьме якоїсь миті й обірветься!

Лишенько, чому вона про це думає? Звідки ці нав’язливі, депресивні думки? Вона ж не страждає на депресії! Вона — молода, успішна жінка, сповнена надії й снаги, бажання жити і кохати! У неї ще все попереду!

Любка налила в чашку каву, розмішала ложечкою цукор і сіла за стіл. Що то за настрій такий химерний? А… чому це вона не вийшла на балкон? Вона ж завше це робила. Раптом піймала себе на думці, що таку ситуацію вона щойно вже пережила… уві сні. Чи наяву? Знову дежавю?

Любка замислилась. Що то взагалі за безумний ранок? Глянула на годинник у мобілці. Треба збиратися на роботу. Усе буде добре. Усе обов’язково буде добре!

Уже за годину Любка сиділа в маршрутці й споглядала краєвиди старого міста, де нуртувало звичне повсякденне життя, в яке хотілось швидше поринути. Вона не доїхала до потрібної зупинки й вийшла трохи раніше, щоб пройтися пішки.

На вулиці шалено пахло кавою. А ще — квітами, що цвіли на клумбах, яких тут безліч на кожному кроці. Взагалі, старий Львів має свій надзвичайний, неповторний запах, який не сплутаєш з жодним іншим. І якби Любку привезли сюди із зав’язаними очима, вона би впізнала по запаху, що то є Львів. Не кажучи вже про звуки: то просто-таки ціла симфонія старого міста, у якій задіяно безліч інструментів. Це — бій ратушного годинника, дзвони старовинних соборів, храмів і капличок, шум проїжджаючих трамваїв і маршруток, людський гамір і якась особлива суєта, притаманна лише цьому місту. Здається, лише тут можна будь-якої миті почути невідомих мелодій, що виконує одинокий сопілкар просто посеред вулиці, чи ж досконалу гру саксофоніста в одній із вуличних кав’ярень…

А в редакції вже теж пахло кавою. І друкованим папером. Цікаве таке поєднання.

***

Вечір п’ятниці був звичайним вечором п’ятниці і не віщував чогось особливого чи надзвичайного. Уже після півночі, розгорнувши