Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

- Розумієте, товаришу капітан, - пояснили мені у міському військкоматі, - цього разу вам справді не пощастило. Два роки тому, згідно з рознарядкою міністерства оборони, з Києва до Туркво відправили цілий ешелон призовників. Тисячу чоловік, але ми вам про це не казали. Ані про ешелон, ані про кількість.

- Розумію. А на біса стільки? Їх що, не можна було набрати на місці?

- Товаришу капітан, як сказав начальник головного політуправління товариш Єпішев, радянська армія - це школа інтернаціоналізму. Зрозуміли?

- Здогадався! Призовники з Туркестану та інших «станів» помандрували служити до України? Цілим ешелоном, а може й двома-трьома?

- Саме так! Наших туди, їхніх - сюди. Дружба народів, мать їх іті!…

- Стосовно матері - що ж тут не зрозуміти. Наші хлопці привезли звідти амебну дизентерію, гепатит і ще півкопи болячок, невідомих в Україні, а їхні хлопці повезли додому виразки шлунку від незвичної їжі і хронічні бронхіти від нашого вологого клімату.

- А це вже, товаришу капітан, як кому пощастило.

Від автора: старшому поколінню читачів не треба нагадувати, що «юга» - це Кавказ і Крим. Саме сюди, на чорноморське узбережжя щоліта накочувалися мільйони радянських людей, спраглих сонця, моря і не дуже дорогих розваг у вигляді місцевого вина, танців у курзалі і так званих «курортних романів». Фактично це була єдина розкіш для бідних, яку тоді могли собі дозволити 99,999 відсотків радянських громадян. Про відпочити за кордоном, навіть у країнах так званого соціалістичного табору, могли мріяти хіба що москвичі, особливо ті, що обтирались у численних партійних, урядових та профспілкових установах столиці. Важко повірити, але навіть деякі прибиральниці з того ж міністерства культури СРСР бували у турпоїздках за кордоном частіше, ніж народні артисти союзних республік. Геніальний і неперевершений актор Олег Борисов вилетів з Київського театру російської драми тільки за те, що мав «нахабство» поїхати до Народної Польщі на презентацію фільму «Сватання на Гончарівці», де він грав головну роль. Обсипанні лупою і званнями корифеї-маразматики з Російської Драми оббили всі пороги в міністерстві культури, обурюючись «чому за кордон поїхали не вони, а якийсь шмаркач! Ну і що з того, що жоден із них не мав до фільму ніякого відношення?»

Простому будівникові комунізму про закордон можна було лише мріяти. Ось чому справжній вибух сміху крізь сльози викликала характерна репліка з монологу молодого ще тоді Геннадія Хазанова: «Досить дивитися на світ очима Сенкевича!». Мався на увазі не класик польської літератури, а ведучий популярної телепрограми «Клуб кіномандрівників».

Олекса Сирота:

Чесно кажучи, я навіть розгубився від такої кількості претендентів на роль нашого покійника. А потім розізлився. І придумав, як мені здалося, непоганий вихід із безвихідного становища.

Прописку у нас, хвалити Бога, ще ніхто не відміняв. Як і контроль за проживанням у столиці Радянської України. Тож із великого списку дембелів я спокійно викреслив тих, хто після повернення з армії поцілував тата з мамою, сказав усе, що думав зрадливій подрузі, котра не дочекалася - і відбув шукати щастя чи довгого карбованця в інші регіони Радянського Союзу.

Решту списку я поділив на три групи: у кого є домашній телефон, у кого є телефон на роботі і в кого телефону взагалі нема. Розбив усі три групи по районам міста і зобов’язав дільничних інспекторів спочатку обдзвонити, а потім особисто обійти всіх аби переконатися в наявності чи відсутності кожного з контингенту.

На ранок наступного дня мене вже чекав під дверима молодий дільничний з Шевченківського підрайону міліції. Саме під його опікою перебувало кілька дев’ятиповерхових «гостинок». Оскільки народ у цих архітектурних шедеврах розвиненого соціалізму був через одного вмоченим у кримінал, то наші люди мусили з пожильців цих «гостинок» очей не зводити. Що вони й робили. По можливості. Бо якщо на одного дільничного офіційно припадає п’ять тисяч повнолітніх громадян, а фактично десять, а то й п'ятнадцять, то всі ці інструкції доводиться запихати, сам розумієш, куди.

- Товаришу капітан, - бадьоро відрапортував молодий молодший лейтенант, - здається, це те, що вам треба! Я тут одного дембеля вже тиждень не бачу. За описом сходиться. Мені б фотографію… бажано - живого.

- Що, мерців боїтеся?

- Та не те що боюсь, просто ще не звик.

- І не треба. Бо як звикнете - негайно подавайте рапорт і тікайте з міліції світ за очі. Хоча б у той же морг санітаром. Добре, жартую. Розказуйте про вашого дембеля.

- Взагалі-то він не з моєї дільниці, бо прописаний на Щербакова. Але живе на Руданського. Якийсь там родич завербувався до Тюмені, а йому «гостинку» залишив. Стерегти. Бо народ там, знаєте, який. Оце недавно на третьому поверсі квартиру обчистили - так у дитинки малої навіть пластилін забрали.

- Співчуваю. А ближче до теми можна?

- Можна. Пропоную заїхати до міського військкомату - він же зовсім поряд, на Шамрила - у них там у особовій справі має бути фото дембеля, порівняєте з фотографією вбитого, а потім можна і квартирку подивитися.

Що не кажи, а зміна до радянської міліції