Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

— Ну а де ж решта?

— Та п’ятниця ж! Ви що, забули? Уже по третій давно. Хто ж стільки сидітиме?

Андрій глянув на годинник. Справді, уже п’ятниця. Він і незчувся, як збіг час.

— Віро, — сказав він, упізнавши медсестру, — слухай мене уважно. Як та хвора, що ми оперували вночі? Ну, дівчина та, Голяченко?

— Та так собі… Взагалі, не дуже добре. Температурить. Капаємо, антибіотики колемо. Григорій Микитович був сьогодні, перев’язку робив…

— Добре, — перебив Андрій, — слухай мене, Віро! Знайди Варцаб’юка. Де хочеш! Хворій терміново потрібно зробити аналіз крові на СНІД. Ти мене зрозуміла? Аналіз крові на СНІД! Поки не буде результату, хвору ізолюйте. Негайно! Тягни у відділення Варцаб’юка й передай йому все, що я тобі сказав. Ти добре мене зрозуміла? Ти розумієш, чим тут пахне?

— Розумію… — голос у трубці був геть переляканий.

— Хвору ізолювати. Усе стерилізувати на совість, і — чуєш мене — крім Варцаб’юка, нікому ні слова. Він сам вирішить, що далі робити. Вона сама в палаті?

— Сама…

— Працюйте, — сказав Андрій і поклав трубку.

Ну от. Своїх він попередив. Залишається подбати про себе. Треба негайно зникнути звідси. Пройти полями якнайдалі у бік, протилежний від міста, — до вечора можна подолати кілометрів двадцять, — далі попуткою чи рейсовим автобусом дістатися до сусіднього міста, де можна, не боячись потрапити комусь на очі, взяти квиток і сісти на поїзд.

Надворі здійнявся невеличкий, але свіжий вітерець. Шкода, що загубилося кепі. Мабуть, валяється десь біля гаража, впало, коли його тягли у напівнепритомному стані по камінню. Або ті гади підібрали. Втім, хіба не все одно? На ньому ж не написано, де…

Андрій розгублено зупинився просто серед вулиці. Як же він міг про це забути?! Зовсім вилетіло з голови. У тому здоровезному гаражі, де його протримали ніч, залишився лист до Іри і, головне, його паспорт, де чорним по білому написано, хто він такий і де живе. Він витер рясно спітнілі скроні й рушив далі. Ні, схованку знайти не повинні. Але ж ніколи не знаєш, як воно може повернутися. Від цих думок заскиміло десь у грудях: відчував, що не можна залишати цього сліду. Йшов і думав, як викрутитися з цієї халепи, та нічого путнього вигадати не міг. Несподівано уявилася людина, яка потрапила у трясовину. Вона рухається обережно й водночас рішуче, використовуючи патик як опору. Коли ноги провалюються глибше, завмирає серце. І все-таки людина помалу вилазить. Здається, уже зовсім вибралася. Та раптом ноги знову провалюються, ще глибше. Саме тоді, коли здається, що небезпека вже позаду. Щось подібне відбувалося тепер із ним.

Може, воно й на краще, що людині не дано знати нічого наперед. Знай Андрій, наскільки пророчою виявиться ця аналогія, чи не втратив би волю до дій?

Першою його думкою було розшукати отого Бідованцевого знайомого з міліції й попросити допомоги. Але ж закрутиться справа, його ім’я фігуруватиме в різних заявах, протоколах, і тоді цей слід залишиться тут назавжди. Почнуться пошуки винних, свідків, врешті-решт, того, кому належить гараж, і, не виключено, з ними доведеться побачитись. О, ні! Краще хай паспорт залишається в гаражі. Хто його знає, хто він такий, цей схиблений смертник, які в нього зв’язки і можливості. І потім, чи схоче і чи зможе цей Іванів знайомий захистити його і зберегти таємницю?

Стривай! Уранці, коли вони вирушали в дорогу, цей божевільний був настільки збуджений, що не замкнув дверей гаража. Господи, він же дійсно забув їх замкнути! Зараз це згадалося дуже чітко. Вони вийшли, сіли в червону «Ладу» — і все.

Ця згадка поклала край сумнівам і ваганням, додавши Андрієві сил, і він мало не побіг, хоч чіткого напрямку ще й не визначив. Ним опанувала жага дії. Потрібно було лише трохи везіння. Ну зовсім трохи!

Думаючи лише про одне, благаючи долю, щоб двері гаража виявилися досі відчиненими, Андрій ішов у бік міста. Якнайшвидше дістатися до схованки з документами, поки його шукають в іншому місці. Принаймні так мало бути. Нікому з них не повинно спасти на думку, що той, хто щойно видерся з обіймів смерті, кинеться одразу назад.

Далеко на обрії вростали в небеса труби електростанції. Здавалося — лише тримай на них курс, і за якусь годину будеш там. Та минула година, друга, третя… Починало смеркатися. А труби майже не наблизились. Хіба, трохи збільшилися. У ногах гуло. Андрій зупинився й витяг з кишені плаща банку з симпатичним свинячим рильцем на етикетці, що вже кілька годин калатала по стегні. Напис «Свинина з квасолею» також виглядав апетитно. Він сів на траву й узявся здирати кришку з банки трубою, прихопленою з машини. Запах їжі, що, наче чарівний джин, вихопився звідти, стиснув шлунок у якомусь божевільному спазмі. Зігнута навпіл металева кришка стала непоганою ложкою. Банка вмить спорожніла, і настрій Андрія одразу покращився.

Ідучи польовою дорогою, він продовжував тримати курс на димарі, що височіли на обрії. Під ноги весь час траплявся якийсь непотріб, а на додачу труба, засунута за ремінь штанів, що прислужилася поки що як відкривачка, заважала йти. Але позбутися своєї єдиної зброї Андрій не хотів. Він витягнув її з-за пояса і поніс у руці. Над обрієм залишилась лише вузька палаюча смужка, яка танула на очах. Три чорні димарі, що здіймалися в небо над електростанцією, пронизували її наскрізь. Та вона невблаганно згасала, і цей єдиний орієнтир поступово зникав у мороці. Скоро все навколо поглинула ніч.

Блукання в темряві тривало ще години три. Світліший край неба на заході допомагав якийсь час тримати правильний курс, пізніше серед хмарного неба з’явилося кілька зірок і він спробував орієнтуватися по них.