Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."

Наш корабель ішов прямо на командира патрульних, я вже бачив його в перехресті прицілу, хоча наші гармати не зможуть стріляти. Однак йому ж це невідомо, і як тільки ми підставимо свій борт…

Я зрозуміла, що Абукраб підстроїв нам чергову пастку. Тайфун увесь час викликав своїх, але ніхто не відповідав, а пронизливий звук ставав усе голоснішим і голоснішим! Тепер я зрозуміла і те, чому абукрабики боялися котячого лементу: несамовитий «няв» летів поперед армади патрульних кораблів. Це неможливо було витерпіти, я затиснула вуха руками, але все одно чула…

Васько блимнув очима й уп’явся в центральний екран, потім раптом скочив Тайфуну на щупальце, вигнув дугою спину й теж заволав!

Командир відвернув. Стрій розімкнувся й пропустив нас у середину загону, відрізаючи абукрабиків.

— Сто сорок сьомий, чому так пізно подаєш упізнавач? — сердито запитав апарат зв’язку. — Я мало тебе не обстріляв, думав, що абукрабик намагається нашим прикинутися.

А кіт сидів на моєму щупальці й сичав на екран, майже як Абукраб… Це все.

Три рожевих восьминоги похитали щупальцями.

— Він увів у наш світ істоту з Незнайомого світу, — сказав головний диспетчер бази.

— Ультуну повернуто союзникам, — заперечив командир об’єднаного загону патрульних.

Суддя промовчав.

Кароока дівчинка в сріблястій куртці й джинсах з написом Petuhiwka сердито труснула чубчиком:

— Ніхто мене не вводив — я сама ввійшла! На вашому місці я дала б Тайфунчику медаль.

— Він вчинив злочин! — наполягав головний диспетчер бази. — До того ж, збрехав, прикрившись званням патрульного!

— Ти не патрульний?! — зачудувався командир об’єднаного загону.

— Не патрульний?! — здивувалася Світлана.

— Так, я не патрульний, — зізнався Тайфун, — я стажист, але про це в секторі Бета було відомо тільки одній істоті. Моя робота не повинна відрізнятися від роботи будь-якого патрульного, інакше мені не скласти останній іспит на це звання.

— Чому ти не зв’язався з базою, коли засік караван з ультуною? — запитав суддя.

— Мене відразу усунули б, а караван змінив би курс.

— У нього манія переслідування, — пробурчав головний диспетчер бази. — Усюди ввижаються вороги. Такий не може працювати патрульним.

— Хто повідомив вам, що ІІ-а база просить допомоги для боротьби з абукрабиками? — запитав суддя в командира об’єднаного загону.

— Головний диспетчер ІІ-ої. Він попередив про великі сили абукрабиків і попросив допомоги в нашої бази.

— Звідки ви довідалися про те, що до бази наближаються абукрабики? — запитав суддя в головного диспетчера бази.

— Мені доповіли вахтові.

— Чому патрульні вашої бази літають на старих кораблях? — раптом запитав командир об’єднаного загону.

— Бо в нас головним диспетчером Багатоликий, — відповів за диспетчера Тайфун.

Головний диспетчер раптово почорнів, і за мить замість рожевого восьминога всі побачили чорний панцир Абукраба!

Абукраб клацнув клішнями й кинувся бігти, але командир об’єднаного загону встиг накинути на нього енерну сітку.

— Ось так, — сказав суддя й додав, звертаючись до Тайфуна, — але термін стажування вам доведеться продовжити.

Коли ми летіли до Землі, Тайфун розповів мені про Багатоликих. Це ті, хто, бажаючи сховати свою капосну сутність, створюють собі двійника. Один щосили прикидається хорошим, зате другий шкодить. Один тихо сидів на патрульній базі, а другий розбійничав на околицях. Ось чому Абукраб відразу розпізнав Тайфуна: Тайфун після прибуття на базу доповів диспетчерові про те, що є стажистом, і тому в район караванного шляху абукрабиків послали саме його. Абукраб сподівався, що Тайфун не зможе перешкодити абукрабикам перевозити ультуну, але Тайфун незабаром щось запідозрив…

Мого колегу Свєтка зовсім замучила запитаннями. Його послали забрати із Землі мій підбитий корабель, поки я доставлятиму Свєтку додому, але від зливи запитань бідолаха отримав пониження температури й був змушений піти в медичний відсік.

— Які слабенькі у вас патрульні, — поскаржилася невгамовна істота, — мій тато відповідає на вдвічі більше запитань і ще здатен при цьому розв’язувати кросворд.

Ультуновий кіт всю дорогу ображено мовчав: у всьому нашому світі для нього не знайшлося жодної, навіть поганенької рибини.

Після того як Свєтка ледве не змінила курс, стираючи неіснуючий пил із клавіші малого стрибка, я посадив її подалі від пілотського пульта й запитав:

— А додому хочеться?

Свєтка спохмурніла:

— Хочеться… тільки там має бути невеликий скандальчик. Скільки ми були відсутні?

Я подумки підрахував:

— За нашим часом двадцять вісім енергогодин, по вашому… хвилин сорок.

— Сорок? — Свєтка повеселішала. — Тоді ще терпимо. Тайфунчику, а ти мені жетон назовсім не подаруєш?

— Не подарую! — відповів я якомога суворіше. — Він тобі на Землі не потрібний, вистачить й ультунового Васька.

— Тайфунчику, — Свєтка благально примружила очі, — у нас теж Багатоликі зустрічаються!