Читати книгу - "Рибалки"

— Дивись, мамо, на що перетворився наш календар М.К.О.

Не повіривши в це, мати спершу пішла до кімнати, де побачила порожню стіну, а тоді розкрила аркуш у своїй долоні. Вона сіла на стільця, що спирався на гудючий холодильник. Як і ми, вона знала, що ми були отримали не більше двох примірників і що батько віддав одного директрисі нашої школи, яка повісила його у своєму кабінеті після того, як помічники Вождя М.К.О. Абіоли відкрили для нас стипендію.

— Що вкусило нашого Ікенну? — сказала вона. — Хіба це не той календар, заради захисту якого він був готовий убити? Не той, за який він побив Обембе? — Вона кілька разів кинув слово «Tufia», що мовою іґбо значило «Боже борони», й поклацала пальцями над головою — забобонний жест, що мав відігнати зло, яке вона побачила у вчинку Ікенни. Вона згадала той випадок, коли Ікенна набив Обембе за те, що той розчавив на календарі комаря, від чого на ньому, на лівому оці М.К.О., залишилась помітна пляма крові.

Вона сиділа й міркувала, що трапилося з Ікенною. Це турбувало її, бо ще донедавна Ікенна, наш улюблений брат, був провідником, що крокував світом попереду нас усіх і відчиняв перед нами будь-які двері. Він направляв нас, захищав і вів уперед з яскравим смолоскипом у руках. Хоч Ікенна іноді карав мене чи Обембе і розходився з Боджею у певних питаннях, він перетворювався на лева на полюванні, коли будь-кого з нас зачіпав хтось чужий. Я не знав, що воно таке — жити без його присутності й не бачити його. Але минали дні, і саме це й почало здійснюватися — здавалося, що він навмисне прагнув зробити нам боляче.

Коли мати того вечора побачила порожню стіну, вона нічого не сказала, тільки приготувала ебу й розігріла горщик супу з дикого манго, який зготувала попереднього дня. Коли ми поїли, вона пішла до своєї кімнати, і я подумав, що вона лягла спати. Але десь, мабуть, опівночі, вона прийшла до кімнати, яку я ділив з Обембе.

— Прокидайтеся, прокидайтеся, — погукала вона, плескаючи нас по ногах.

Я закричав від її доторку. Розплющивши очі, я побачив чітко тільки пару очей, що дивилися на мене із суцільної темряви.

— Це я, — сказала мати, — ти чуєш? Це я.

— Так, мамо, — сказав я.

— Ш-ш-ш… не кричи, бо розбудиш Нкем.

Я кивнув, і хоч Обембе й не кричав, як я, але він теж кивнув.

— Хочу вас обох про дещо спитати, — прошепотіла мати. — Ви повністю прокинулися?

Вона знову поплескала мене по нозі, і я тут-таки сказав уголос: «Так!», а Обембе повторив за мною.

— Ehen, — пробурмотіла мати. Скидалося на те, що вона провела увесь цей час за довгим сеансом молитов, плачу або, що теж можливо, одного й другого. Незадовго до того дня — коли Ікенна відмовився йти до аптеки з Боджею, якщо бути точним, — я спитав Обембе, чому мати так часто плаче, адже вона не дитина, тож давно мала би проминути вік частого плачу. Обембе відповів, що також не знає, але гадає, що жінки просто схильні до сліз.

— Послухайте, — сказала мати, яка тепер сиділа на ліжку поруч із нами. — Я хочу, щоб ви обидва сказали мені, що спричинило розбрат між Ікенною і Боджею. Я певна, що ви обидва знаєте, тож кажіть — швидко, швидко.

— Я не знаю, мамо, — сказав я.

— Знаєш, — заперечила вона. — Щось мусило статися — бійка чи сварка, про яку я не знаю. Щось та й сталося — подумайте.

Я кивнув і почав думати, намагаючись зрозуміти, чого вона хоче.

— Обембе, — погукала вона після того, як її питання просто вперлося в стіну мовчання.

— Мамо?

— Розкажи мені, своїй матері, через що розсварилися твої брати, — сказала вона цього разу англійською. Потім затягла вузол раппи на грудях, ніби він ослаб — мама часто так робила, коли хвилювалася. — Кажи, вони побилися?

— Ні, — відповів Обембе.

— Це правда, Бене?

— Так, мамо.

— Fa lu ru ogu? — То вони посварилися? — спитала вона, повернувшись до іґбо.

Ми обидва відповіли «Ні», але відповідь Обембе прозвучала набагато пізніше за мою.

— То що сталося? — спитала вона після короткої паузи. — Розкажіть мені, мої принци, іґве Обембе й Азіківе, gwa nu mu ife me lu nu, biko, мужі мої, — почала благати вона, використовуючи слова такі ласкаві, що серце тануло; вона пригощала нас ними у випадках, коли хотіла витягти з нас якусь інформацію. Мама наділяла Обембе королівським титулом, підносячи його до іґве, традиційного королівського звання. А мене вона величала іменем першого корінного президента Нігерії, доктора Ннамді Азіківе. Щойно вона назвала нас цими іменами, Обембе поглянув на мене — на знак того, що він знав дещо, чого не хотів говорити, але тепер, розімлілий від материних ласкавих слів, був повністю готовий видати. Тому матері залишалося тільки повторити лестощі ще раз, і Обембе здався, бо вона вже перемогла. Вони з батьком дуже добре вміли проникати в наші голови. Вони могли так заглибитися в наші душі, коли їм треба було про щось дізнатися, що іноді було важко й припустити, що вони ще не знають того, про що питають, і просто чекають нашого підтвердження.

— Мамо, це почалося того дня, коли ми зустріли на Омі-Алі Абулу, — сказав Обембе, коли мати повторила свої лестощі.

— Кого? Божевільного Абулу? — скрикнула мати, від жаху скочивши на ноги.

Здавалося, Обембе не чекав такої реакції. Вочевидь наляканий, він перевів погляд на голий матрац перед собою і нічого не сказав. Тож бо була таємниця за залізними дверцятами, про яку після того як між нами й Ікенною почав виникати кордон, Боджа попереджав, щоб ми її нікому не розкривали: «Ви обидва бачили, що воно зробило