Читати книгу - "Рибалки"

виблискували майже на всіх її пальцях. М.К.О. підняв руку, аби привітати щільний натовп, який зібрався навколо нього й скандував тему його кампанії: «Надія! Надія!» Якийсь час він на різні лади повторював слово awon — «ці» мовою йоруба — намагаючись дати натовпу зрозуміти, що він хоче щось сказати.

Коли скандування затихло і встановилася відносна тиша, М.К.О. скинув кулак у повітря й вигукнув:

— Awon omo yi nipe M.K.O. lewa ju gbogbo nkan lo!

Натовп відповів схвальними вигуками, а дехто засвистів, засунувши до рота зігнуті пальці. М.К.О. дивився на нас, поки чекав тиші, а тоді продовжив англійською.

— За все моє життя в політиці, до цього дня мені ніколи не казали — навіть жодна з моїх дружин… — Натовп урвав його вибухом сміху. — Мені ніколи не казали, що мою красу не описати словами — pe mo le wa ju gbogbo nka lo.

Хор голосів знову схвально заревів, а М.К.О. стиснув моє плече долонею.

— Вони кажуть, що вона надто чарівна.

Натовп трохи приглушив його слова хвилею оплесків і гудінням.

— Кажуть, ніщо не дорівняється до неї сповна.

Юрба знову заволала, а щойно затихла, М.К.О. — найагресивнішим голосом, який тільки можна уявити, вибухнув:

— Ніщо, крім майбутньої краси Федеративної Республіки Нігерія!

Юрба на нескінченні хвилини заповнила повітря криком, даючи йому змогу говорити, але цього разу не до них, а до нас.

— Зробіть для мене дещо. Усі ви, — сказав він, описуючи вказівним пальцем коло над нашими головами. — Станьте зі мною і сфотографуйтеся. Ми використаємо цей кадр для кампанії.

Ми кивнули, а Ікенна сказав:

— Так, сер.

— Oya, тоді ставайте поруч.

Він дав знак одному з помічників, дужому чоловікові в підігнаному коричневому костюмі з червоною краваткою, підійти до нас. Чоловік нахилився до нього й прошепотів щось на вухо, з чого ми розібрали тільки слово «камера». За якусь мить поруч з’явився охайно вдягнений чоловік у блакитній сорочці, на грудях якого на чорному шнурку з написом «NIKON» по всій довжині висіла фотокамера. Ще кілька помічників спробували трохи відтіснити натовп, коли М.К.О. на хвилинку відійшов від нас, аби потиснути руку своєму господареві, політику, який стояв поруч і чекав його уваги. Тоді М.К.О. повернувся до нас.

— Готові?

— Так, сер, — хором відповіли ми.

— Добре, — сказав він. — Я стану посередині, а ви двоє… — він зробив знак Ікенні й мені, — перейдіть сюди. — Ми стали від нього праворуч, а Обембе і Боджа — ліворуч. — Добре, добре, — пробурмотів він.

Фотограф, ставши одним коліном на землю, націлив на нас камеру, і яскравий спалах освітив наші обличчя на частку секунди. М.К.О. заплескав у долоні, і натовп повторив за ним, і радісно загукав.

— Дякую вам, Бенджаміне, Обембе, Ікенно, — сказав М.К.О., показуючи на кожного з нас пальцем. Коли він дістався до Боджі, то збентежено замовк, чекаючи, поки той назветься. М.К.О. повторив ім’я по складах із нисхідною інтонацією: — Бо-джо.

— Ого! — вигукнув М.К.О. й зареготав. — Звучить майже як Mo ja («Я бився» мовою йоруба). — Ти б’єшся?

Боджа похитав головою.

— Добре, — пробурмотів М.К.О. — І ніколи не бийся. — Він похитав пальцем. — Битися недобре. Як називається ваша школа?

— Початкова й середня школа Оматайо, Акуре, — проспівав я, як нас учили робити у відповідь на такі запитання.

— Гаразд, добре, Бене, — сказав М.К.О. Він підвів голову до натовпу. — Пані й панове, ці четверо хлопців з однієї родини отримають стипендію на навчання з фонду кампанії Мошуда Кашімаво Олавале Абіоли.

Коли натовп заплескав у долоні, М.К.О. опустив руку до великої бічної кишені своєї аґбади й дав Ікенні жменю купюр.

— Візьми, — сказав він і покликав до себе одного з помічників. — А це Річард, він відвезе вас додому й передасть батькам. І запише ваші імена й адресу.

— Дякуємо, сер! — закричали ми майже в унісон, але він, здавалося, не почув нас. Він уже пішов до великого будинку разом із помічниками й господарем, кожні кілька кроків розвертаючись, щоб помахати натовпу.

Ми пішли з помічником до чорного «мерседеса», що стояв з іншого боку вулиці, і помічник відвіз нас на ньому додому. І з того дня ми почали пишатися тим, що ми хлопці М.К.О. Одного ранку нас чотирьох викликали до кафедри під час ранкового зібрання, і нам аплодували, після того як директриса, котра, як здавалося, забула й пробачила обставини, що призвели до нашої випадкової зустрічі з М.К.О., виголосила довгу промову про важливість гарного враження у людей про нашу школу і про те, що всі мусять бути своїй школі «хорошими послами». Тоді вона під ще гучніші оплески оголосила, що наш батько, містер Аґву, більше не мусить платити за наше навчання.

Окрім очевидної вигоди — слави, якої ми зажили на своєму районі, і батькового фінансового полегшення й радості — календар М.К.О. втілював дещо важливіше. Він був для нас знаменом, знаком нашого знайомства з людиною, яка по всій західній Нігерії вважалася наступним Президентом. Той календар був нашою твердою вірою в майбутнє, бо ми вважали себе дітьми «Надії’93», союзниками М.К.О. Ікенна був переконаний, що коли М.К.О. стане президентом, то ми поїдемо до Абуджі, міста, де сидить уряд, і нас одразу пропустять до нього, щойно ми покажемо цього календаря. Він казав, що М.К.О. призначить нас на важливі посади й одного дня, можливо, зробить когось із нас Президентом Нігерії. Ми всі вірили, що так і буде, і покладали чималі надії на той календар, який Ікенна тепер знищив.

* * *

Щойно метаморфоза Ікенни набрала сили катаклізму й почала загрожувати спокою, в якому ми жили, мати відчайдушно кинулася шукати рішення. Вона розпитувала. Вона молилася. Вона застерігала. Але ніщо не допомагало. Здавалося чимдалі очевиднішим, що Ікенну, який колись був нашим братом, тепер міцно закорковано в тісній пляшці й викинуто в океан. Але в той день, коли був знищений наш особливий календар, мати була вражена так, що слова не