read-books.club » Сучасна проза » Під Савур-могилою 📚 - Українською

Читати книгу - "Під Савур-могилою"

225
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Під Савур-могилою" автора Андрій Хімко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 173
Перейти на сторінку:
— обійстя. Чей же, Запорожжя тепер, завдяки Сіркові, було державою в державі, не підлеглою нікому із сусідів.

Добравшись нарешті в Базавлук, вершник відчув себе у повній безпеці, бо йому все тут було рідним. Шкодував лише, що запізнився і не потрапив на Свят-вечір...

Водячи на поводі під власним обійстям спітнілого від довгого скачу коня, Нестор, розминаючи по довгій їзді зболені ноги, бачив із горба у місячному заливно-повінному сяєві оковдрене сніжком село, слабий та млявий, ледь помітний блискунець у батьковім заміхуренім віконці і велетенське холодне сито місяця в призаході. Від побаченого сповнився врешті спокоєм певності, що батько, Дмитро Прихідько, ще живий, а відтак нікуди йому квапитися, не осушивши як слід Сивка, перш ніж завести його у теплу стайню. Любов до коня у Несторові викохав і прикладом, і вимогливістю брат-зведенець Іван Сірко.

Першою зустріла його, як уступив у двір, мати Ївга. Вона не здивувалася, як сподівався Нестор, що він повернувся без Настки, а лише прошептала, як він повідомив у кількох словах про щасливу поїздку, що все в руках Божих, що вона більше турбувалася його здоров'ям, аніж доньки, бо знала, що тій живеться в мурзи гаразд, а він же поїхав в отакий світ недужим.

— Тато, слава Богу, живий, йому покращало, то чекає на тебе. Іван привіз до нього бабу-цілебницю Хіврю, а та і проскурника — дикого маку, і слизняка, і калачика та пацірника, і цілебної рожі привезла із собою, то підняли тими вузварами тата так, що й по хаті став трохи ходити,— повідомила вона на радощах синові.— Іван, спасибі йому, і тепер спить коло недужого батька, а може, тобі Архипка розбудити, хай коня остудить, чи обійдешся? — затурбувалася стара, коли Нестор закашлявся.

— Обійдуся, мамо, не треба.

— Хлопець безпробудно спить, а Петро й Роман пішли до баби Домни, вранці прибудуть разом із нею. А ти, чую, помітніше покашлюєш з дороги?

— Та не помітніше, а так же, мамо,— заспокоїв Нестор Ївгу.— Ідіть до хати, а то застудитеся, а я поставлю Сивка в стайню та й також прийду.

— Біда мені з вами, хворими,— пішла Ївга до хати ладнати синові якусь їжу.

Нестор провів її поглядом і чимало ще часу водив, напував, врешті вже в стайні накривав коня сухими попонами та закладав у його зарешітку запашного сіна, а в жолоб сипав вівса. Коли вже поклав на місце кульбаку і розвісив попону-чепрак на жерді, взявся переносити в сінешню комірчину тобівки з дарунками-гостннцями від Нечахів, думаючи над тим, що скаже батькам про Настку, а що, може, й утаїть, особливо перед братом-зведенцем Іваном Сірком.

У добре напаленій напівосвітленій хаті, незважаючи на наближення засвіту, Нестор застав сутінковий від каганця затишок, васильковий і ладанний духмянець, батька, що напівсидів у постелі, зведенця-брата на стільці поруч і матір, що ставила на скриню страву для приїздця. На тихе поклонне вітання батько втішно повернув голову та радо повів очима, продовжуючи свою, видно, давно почату мову. Нестор, неквапом розкушкуючась із одягу і викладаючи на видне подаровані вовчуг-бурку і шалик, пояснив собі трохи дивну батькову поведінку тим, що мати вже розповіла хатнім щось із того, чим він наспіх поділився з нею в дворі. Дивним здалося йому й те, що і Сірко не поцікавився його поїздкою, не підвівся до нього, як він сподівався, а лише вказав на скриню з вечерею і продовжував уважно слухати батька, примусивши тим Нестора зрозуміти, що батько притомний і при пам'яті. І, апетитно уминаючи з дороги наїдки, Нестор прислухався до батькової просвітлілої мови.

— ...Людині, поки вона жне, потрібні, сини мої, не три аршини і не поприще землі, не обійстя та нива царини, а вся земля рідного люду із усіма порослями на ній, з полями-нивами і пасовиськами, ріками і горами, байраками і ярами, плавнями і нетрищами, із радощами людськими, із гараздами та нуждами, щоб у лихові і втіхах, у праці тяжкій і в змагах смертельних, в дозвіллі, рості та старінні вона зуміла влити й себе та свої уміння, свій особний дух у ріднопоспільне річище, зуміла проявитися і вкласти себе поряд з іними, такими ж смертними, на рідній землі,— дивував і радував Нестора своєю мовою батько, адже ніколи так не говорив, ніби аж пойнято.— Кожний із нас міряє на шкоду для себе усе й усіх своїми цурками-мірками, своїми уподобаннями і смаками, своїми баченнями і напальними четвертями. А вони у всіх різні, отож і кілька правд про людей і вчинки,— перехрестився батько, прикривши на мить очі.— А чужинці хороші лише тоді, коли вони наші гості. Нам, українцям, не поталанило з сусідами, бо і одні, І другі, і треті та четверті похітно, непогамовно та хворобливо тягнуться і пнуться до нас, до наших працелюбних рук і терпеливих мирностей, земель та статків, річок та пущ, а відтак до підкорення нас і нашої віри, до відвертої перетяжки всього нашого буття на свій, чужий нам, копил, а найпаче в цьому запопадають московити на чолі із патріархом. І оте найжахливіше, думаю, приведе наше рідне сполеченство або до смерті, або до неймовірно довгої і огульної змаги уже не за волю, а за життя під сонцем,— аж зітхнув недужий від палкості сказаного.

— Та ще ж, тату, не все скінчено, не все вирішилося, то для чого такі пророчо-журні завбачення? — обережно перечив батькові Сірко по роздумові.

— Нічого дивного в моїх казаннях, на жаль, немає, сину. Адже Україна, вважай, розколена на Лівобіччя, Правобіччя, Слобожанщину і Запорожчину,— кожний отаман про своє, а не про сполеченське репетує. А гвалти, а насильства, а запроданства, а роздаровування земель, а мстивість та злостивість, що розвелися між козаками і між старшинами замість спаю! Попереджаю вас,— говорив хворий Дмитро Прихідько до обох синів,— застерігаю, а найпаче тебе, Іване, що оті бояри, воєводи та їхні лазутчики — ті ж ляхи, тільки дикіші й пройдисвітніші,— спинився очима хворий на обох синах.— Мед

1 ... 21 22 23 ... 173
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під Савур-могилою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Під Савур-могилою"