Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

Коли кілька років тому жив неподалік, то щодня вранці бігав по два кола, дорогою набирав води, щось собі надумував. Тоді я хотів написати про інших людей, які теж бігають. Старші, молодші. За півроку бігання я їх усіх добре знав. Ніколи не розмовляв, бо часто ми бігали назустріч одні одним чи мали різні ритми, обганяючи. Але завжди віталися кивком голови.

Зараз на озерному льоду багато гілляччя. Вітер пообламував його з ближніх дерев, і можна просто піти й назбирати дров, як яблук. Хоча якраз у цю пору яблук нема.

Трохи пройшли й побачили кількох голубів. От вони й стануть у пригоді нам, а ми їм. Погодуємо. Почали підходити, але тут усякі люди їх сполохали, в тому числі й бігуни, яких не знаю. Аж розчарування прийшло, адже хто-хто, а голуби мали б у цій справі виручити.

Он один. Білий і трохи коричневого. Нетиповий такий. І не тікає. Ми одразу порозумілися. Щойно кинув йому дрібку крихт, як налетіло багато голубів. Так, вони всі вичікували, кожен на своїй гілці. А цей — його відправили на «перемовини» з нами. Все погодили. Данилко спить, я кидаю шматки хліба, а ці малі Франциски їх споживають. Мало з рук не хапають наступні шматки.

Наші мішечки від різних кавалків хліба порожні, але крихт на землі ще вдосталь. Ми відходимо, щоб не заважати. Звіддалік ще раз оглядаюсь і бачу, як школяр намагається впіймати голуба, той не дуже дається, але збирає крихти, й школяр таки ловить за крила. Далі чи то лякає, а чи хизується ним перед однокласницями й досить швидко відпускає. Голуб стрімко пірнає в небо. За ним осипається трохи пір’я. За мить уже на даху найближчого будинку.

Він довірився нашому мирному годуванню й трохи постраждав, не втікаючи від іншої людини. Але він і далі буде довірятися. Малий небесний Франциск. Більше ніж двічі.

Якщо хтось заходить до хати, не знявши шапки, то в нас кажуть: зніми, бо в хаті образи (ікони). Як правило, тоді знімають. Себто до культурної поведінки спонукає лише релігійний момент. Тож виходить, що якби не образи, то можна і в шапці сидіти.

А перший момент такий, що ми схиляємося перед атрибутом, зображенням святих. За словами отця Івана Рибарука з Криворівні, не є трагедією, коли ти випадково розбив ікону. Це лише рукотворне зображення святого. Це зображення стає важливим лише від нашого розуміння його святості. Відповідно, ікони інших країн, з традиціями яких ми не знайомі, з легкістю можна прийняти лише за картини. І тут нічого страшного. Ікона стає іконою від нашої віри в її святість. Але розбити образ — це не вбити людину. Бо ікона лише створена людиною. А вже людина — створена Богом. Отже, людина є образом Бога. І якщо в хаті нема ікони, то це не значить, що можна лишатися в шапці. В хаті ж є людина. І якщо ти в кімнаті сам, то й тоді є образ Божий.

Не випадково в одній із заповідей мовиться, що маємо любити ближнього, як самого себе. Себто себе справді треба любити. Але любов до себе — це не задоволення тілесних бажань, а насамперед тілесне гартування, щоб не принизити образ Бога, яким є кожен із нас.

Бути образом Божим дуже важко. Найважче пам’ятати про це на щодень. Найлегше забути про це. Або подумати, що я ще не настільки сильний, аби нести цю відповідальність. Я лишень слабка людина. Я важко працюю, тому хочу смачно поїсти. Я молодий і безтурботний, я хочу погуляти з друзями, випити пива. Я хочу скуштувати це життя.

Глобальний імператив нашого часу — візьми від життя усе. Він варіюється у різних рекламних роликах, книгах, фільмах. І, на перший погляд, у цьому є своя логіка. Я живу у світі. У світі все це є. Це все є для мене. Але важко допускати думку, що все це є не для нашого задоволення, а для нашого випробування. Всі життєві спокуси — глибинні випробування. Можна тримати в рушниках на покутті ікону і в той же час спотворити образ Божий у собі.

Уявляєте Бога, який п’яний плентається по вулиці? Який спить у канаві? Від якого тхне перегаром? Який штрикає ножем свій образ? Який матюкається? Який порушує заповіді? А всі ці образи насправді є Богом. Тоді яким ми Його бачимо самі і показуємо іншим? Здебільшого, не надто привабливим. І сумно стає, коли пригадуєш себе в котромусь із таких спотворювань.

Водночас, яким би не був потворним образ, він не перестає бути образом Бога. Відтак, варто розуміти, що образом є кожна людина. Образи всюди. І навіть якщо нікого нема поруч, то є ти. Звісно, не лише релігійний момент має бути спонукою. Тому шапку варто знімати завжди.

О, та я був свято переконаний, що це лише прекрасна метафора. Надходить весна, розквітають черешні, заходимо у Страсний тиждень… На Великдень ідемо до церкви, молимося, святимо паски і писанки. А десь зовсім поруч розквітлі черешні, які вже котрий день п’янять своїми пахощами. А цвіт грушок, навіть дичок, узагалі схожий на сніг — такий густий і масивний.

Одначе сталося саме так, як написав поет Василь Герасим’юк: «Святили паску черешневим цвітом». І хіба можна було припустити: проживши чверть століття в горах, я міг думати, що це лише метафора? Звісно, могло бути так, що не до кожного Великодня розцвітали черешні, але й не могло бути так, що цього не ставалося жодного разу.

Наш молодий священик, ще на рік за мене молодший, таки справді поет.