Читати книгу - "Блукаюча у часі"

кожну ніч мені снилися незрозумілі, гріховні сни. Чоловік, обличчя якого я не бачила, приходив до мене. Я відчувала його теплі руки на своєму обличчі, його погляд пестив мене. Його присутність подобалася мені, він був рідним та таким своїм. Я віддавалася безсоромно тим почуттям, з насолодою. Я знала запах його тіла, його шкіру на дотик. Він пестив мене. Посміхався. Це єдине, що я пам’ятала на ранок — його посмішку. Тонкі дбайливі губи. Святий отець, якому я сповідувалася, казав, що це диявол спокушає мене, треба молитися кожного дня з ранку до вечора, цілий день, поки нечистий не відступить. Тоді мені було шістнадцять років. Наталя, це було дуже — дуже давно. Святому отцю було трохи за двадцять, він недавно приїхав із семінарії. Люди тягнулися до нього, відчували його тепло, чесність, порядність. Він був простим і добрим, небайдужим до інших. До того ж, зовнішність його… ох, Наталя, неможна бути таким гарним і таким недоступним. Він мав чорне густе волосся, рука сама тягнулася попестити його. Широкі рівні вилиці. Посміхаючись, він щулив великі карі очі й дві ямочки на щоках надавали грайливо-хлоп’яцького вигляду. Здавалося, що цей чоловік просто натягнув рясу аби побавитися. Його сан, ця духовна одежа ще більше приваблювали до нього. Його краса, вона спокушала. Губи святого отця не повинні були читати молитви. Вони були створені для поцілунків. Проте, молодий священик був непорушний. Всього себе віддав служінню. Зовнішня привабливість і наївність, в доброму сенсі цього слова, вели на сповідь всіх жінок в місті. Як і мене. Щонеділі, я, моя компаньйонка Олена, ти ж знаєш її тепер як пані Шовтенко, та двоє охоронців прямували на сповідь до отця Дмитра.

В чому я повинна йому сповідатися? Отже, була ще дитям, до нестями закоханим дівчиськом. Але мій батько обожнював робити все за правилами. Тим паче, родина потенційного чоловіка вимагала набожної нареченої. Мені ж це було на радість, бачити Дмитра, розмовляти з ним. Мати змогу тримати за руку.

— Отче, мені знову наснився той сон.

— Молися, дитина моя. Бог з тобою і не залишить тебе. — Крізь завісу я намагалася розгледіти обличчя священика. Ширма була кольору кави, тому я бачила тільки обриси профілю.

Це просо гріх бути таким гарним, думала я. Отже, чудово знала природу своїх снів. Саме думки про мого пастора викликали їх. Мені було і соромно за ці думки, і водночас, я нічого не хотіла з цим робити.

— Отче, я кохаю чоловіка, якого кохати не можна.

— В коханні нема нічого поганого. — Мені здавалося, що отець Дмитро все чудово розумів і просто толерантно зносив мої зітхання по ньому.

— Так, мабуть. Але він не може бути зі мною.

— Чому? — Мені так хотілось прокричати, «тому що він прийняв обітницю безшлюбності», але як я могла таке сказати!

— Тому що…Він не мій…

— Одружений?

— Так, в якомусь сенсі.

— Тоді, дитя, ти повинна боротися з собою. Тим паче, наскільки я знаю, в тебе є наречений.

— Я його не обирала.

— Це воля твого батька, отже, ти повинна підкоритися.

— Отче, ви кохали? — Він мовчав.

— В мене є одна любов і це любов до Бога. — Далі продовжувати було марно. Він буде возвеличувати свою релігію і своє служіння. Закінчивши, я вийшла з церкви. Моя компаньйонка з охоронцями вже чекали.

— Як сповідь? — Спитала Олена. Щодо неї, то вона майже не змінилася. Тільки постарішала. Тоді, вона була років на п’ять старша за мене. Олена була компаньйонкою, так називали її на французьку манеру. Дівчина знала досконало декілька мов, отже навчала і мене. Вона була все такою ж пухкою та незграбною у рухах. Важко пересувалася. Завжди мала рум’янець на м’яких щоках. Русяве волосся постійно заплітала в довгу міцну косу. Всі риси на її обличчі — блюдці були завеликі та здавалося, що їм всім бракує місця. Проте Олена була доброю, часто і густо сміялася. Ми дружили, до однієї пори. Точніше, я так думала, тому повіряла їй всі свої таємниці.

— Як завжди.

— Треба квапитися. Сьогодні у нас гості.

— Знов звана вечеря? — Батько кожну неділю влаштовував вечерю, на яку запрошувалася еліта міста. Моя сім'я, була заможною й авторитетною. Батько — губернатор, мати займалася доброчинністю. Я — єдина донька і спадкоємиця. Мої батьки одразу домовилися про заручини з такою ж шанованою сім’єю. Об'єднання родин — ось як це називалось. Свого нареченого я не бачила, але судячи з його тата, дивитися там не було на що, додати ще жадібність, хитрість та неповагу до жінок. Мій батько не дуже від нього відрізнявся. Жінка, для нього була щось середнє між собакою і служницею, а то і гірше. За такою «званою» вечерею жінки були за ялинкові гірлянди: блищали, прикрашали, веселили. А коли набридали то повинні були тихо йти. Чекати, коли знов покличуть. Мати змірялася з такою долею і вчила мене. Тож вбиралися ми завжди яскраво, щоб татко пишався своїми дівчатами, хизувався та проганяв. Того вечора мене вбрали в розкішну, довгу синю сукню з високим поясом прикрашеним смарагдовими камінцями. Тугі шовкові рукава теж були оброблені коштовним камінням навколо зап’ястка. Волосся туго зав’язали на потилиці. Олена ніколи не виказувалася, але в цей раз захоплено плескала в долоні: «Яка ж ти гарна!». Щось було не те, занадто всі клопотали з приводу вечері.

— Приїхали! — Вбігаючи в кімнату кричала служниця. — Приїхали!

— Хто? — З одного погляду на Олену, я зрозуміла — приїхав наречений з батьками, отже все вирішено, — чому ти мені нічого не сказала?! — Але той її погляд дав розкол в наших стосунках. Вона вирячилася із заздрістю і радістю… Спускаючись по сходинках, я думала про те, що моє життя закінчується не встигнувши розпочатися. За столом вже сиділи батьки мого нареченого і він сам. Мої здогадки мене не обманули, єдине розбещене товсте і вочевидь тупе дитя, а поруч сидів мій прекрасний пастор! Який контраст!

— Отець Дмитро буде вас вінчати. — Сказав батько. Земля провалилася під ногами. Тихим, шершавим, немов замшевим голосом пастор сказав: «Для мене це велика честь». — І саме цей