Читати книгу - "Блукаюча у часі"

— Ну, їх важко назвати воротами, хистка трухлява калитка.

— Не важливо. Не можу сказати, що саме вони там робили. Але на одному із чарусних островів за Млявим мостом знайшли якість окультні предмети.

— А дівчат?

— І дівчат…

— В однієї була розтрощена щелепа. Вважають, що її вбив цей удар. Пів тіла затягнуло в трясовину. Це перша, котру ми побачили. Друга — Ольга, — Вітольд важко зітхнув, — мала рану на всі груди, її щось пробило наскрізь. Це не рана, а велика діра. Друга, коли вона повернулася, то я могла дивитися крізь неї. Третя, бовталася на вербі. Копи вважають, що вона вбила своїх подруг, а потів повісилася з відчаю.

— Це жахливо.

— Жахливо. І ще, говорять саме Моніка навчила їх тому обряду, що зніс їм дах. Там знайшли якесь зілля невідомого походження. Ніби Моніка дала їм його. І в крові тих бідолашних знайшли залишки тієї речовини. Вони, здається напилися її й почалося те жахіття. Але ж доказів бракувало. — На мікросекунду я побачила ледве помітний півусміх на його обличчі. — Не гуляйте там, не знаходьте на свою дупу пригод. — Він подивився своїми холодними синіми очима на мене і в цей момент я була впевнена, що він знав все. — Вам час повертатися до університету.

Вулицями можна було пересуватися тільки пішки або ж велосипедами, моторолерами, бо вони були завузькі для машин та інших видів транспорту. Ми позичили моторолер у Вітольда, він сказав, що піде пішки, бо багато сьогодні працював і хоче розвіятися. Щодуху ми погнали до гуртожитку.

— Поводь себе простіше.

— Як, як я можу? Павло, я боюся її. Вона, взагалі, що вона таке? Під час свята на честь Дажбога вона і мене споїла, ти знаєш, що мені тоді привиділося?

— Так, ти волала, як навісна. Всі це бачили.

— Так може вона і мене хоче затягти в те болото?

— Я не знаю! Наталю, тримай себе в руках. Ти повинна її відволікти. Я хапаю Марка і везу до церкви. Якщо нам вдасться, ми поїдемо з острова.

— На чому?

— Чорт забирай, я не знаю! Головне, сховати його від неї. Я подзвоню тобі. І скажу де ми, а ти, не барися і тікай звідси після мого дзвінка, чуєш?

— Так. — Я підтягнула повний ніс страху.

До кімнати я йшла як на плаху. В гуртожитку було повно народу. Дівчата гомоніли. Всі обговорювали бал, який повинен відбутися на цих вихідних. Повільно я піднялася на свій поверх і зайшла до кімнати. Мені було важко дихати, руки тремтіли, мене кидало то в холод, то в жар.

— Нарешті ти прийшла! — Моніка нетерпляче зачинила за мною двері. — Ти в якій мотлох одягнена? — Я подивилася на себе наче і не знала, в чому я.

— Де Марк?

— В гуртожитку. А що?

— Як він?

— Краще, ніби. Наталя, що сталося, ти якась дивна. — Дивна? Я? Ти на себе дивилася. В мене перед очима все ще те створіння, що розчісувало волосся фрау Грільді. Але, звісно, я не сказала це вголос. Голос, здається, покинув мене. Я могла лише хрипіти. Моніка нарешті скинула маску стурбованості.

— Нам, напевно, треба поговорити, подруга.

— Поговорити? — Прошипіла я. Ноги не слухалися, але вони невпинно човгали до дверей.

— Сядь, Наталя. Я бачила вас з Павлом.

— Нас з Павлом?

— Ну що ти як та папуго. Так, ви з Павлом вешталися болотом. І я знаю, що ви бачили мене. Ті потопельниці бубніли про вас. Я ж відвела їх, щоб ви могли збігти. — Я просто вирячилася на неї. Жодне слово не могло прорватися крізь страх.

— Тепер ти й мені щось зробиш?

— Заради Бога, Наталя! Я все розумію, сядь! — Вже крикнула вона. — Я все тобі розповім, з самого початку. Добре? І відразу скажу, я ніколи не заподію тобі шкоди. Ніколи.

— Ти так само говорила і своїм подругам, коли обпоювала їх?

— Що ти верзеш?

— Я все знаю. Вітольд нам розповів!

— Вітольд? Тоді ясно. Моя провина в тому, що я їх обпоїла, але все інше — справа його рук. Вислухай мене, благаю.

Ви помічали, що тварини реагують на пітьму? Інтуїтивно вони знають, вчувають те, що в ній. Маленькі діти кричать вночі, дивляться в кут кімнати. Дорослі ж не бачать там нічого, або не хочуть приглядатися. Бо якщо це зробити, то можна помітити те, що змінить звичний темп життя і, взагалі, уявлення про нього. Ти думаєш наука довела ніби того світу не існує? Ні, вона лише вдало замаскувала його науковими поясненнями. Пітьма. Що вона ховає? Не кожному вона відкриється, не кожного впустить в своє лоно. Бо придивившись до неї, навіть краєм ока, або ж пізнавши її — вороття немає. Що ж робити бідній, раціональній людині, яка не вірила і чути не хотіла про демонів, чортів, відьом, лісовиків? Вона сміялася, коли хтось розповідав про домового. Вважала такі історії грою уяви, неуцтвом. Проте, в глибині душі, її все ж щось бентежить, не дає спокою. Вона не зізнається, сміло заходить в темну кімнату, не вмикає світло, але до смерті лякається раптового шарудіння, який спричинив кіт. На відміну від неї, кіт бачить наш світ. Вони — мовчазні вартові людей від маленьких каверзників потойбіччя. Ви бачили колись собаку, який облизував повітря і ластився незрозуміло до кого? А собака знає — її пестить домовик, він її друг і тому ніколи не образить хазяїв. А іноді пес гарчить, б’є оскалом, кіт застережливо шипить. Тварини не пускають злобних істот до вашого світу. Вічна боротьба виливається в кроки, шурхіт, звуки… У кожної оселі свої секрети.

Моя сім’я була набожною. Але