Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

Пішли дощі, і я на декілька днів змушена була відкласти свій план. Коли вони закінчились, мої сміливість і впевненість у власних силах випарувались. Мабуть, це був знак долі, і я вирішила віддати їй у руки найдорогоцінніше, що в мене було.

Коли закінчилися дощі, приїхав старий, який продав мені цей будинок біля колії.

Ми розпили пляшку, і він нарікав на долю. Старий жалкував тепер, що продав будинок, в якому прожив понад тридцять років, але повернути назад уже нічого не можна було.

З’ясувалося, що жити із зятем — це мука. Коли він з донькою приїжджав до них у гості, все було ніби добре. Після смерті матері донька вже приїжджала сама. Вдома зять виявився звичайнісіньким тираном, донька його боялась, все повинно було крутитися навколо нього. Внуки ходили з опущеними головами, й старому було особливо боляче спостерігати це.

Коли він поїхав, я знову подумав про ту неземну жінку з космічним запахом, розкішними грудьми і стрункими ногами. Треба було позбутися цього видіння, бо воно могло загнати мене в труну.

Випита горілка все-таки змусила мене трохи заснути. Були різні сновидіння, але я запам’ятав лише одне: що займаюся сексом із незнайомкою.

Чоловіка майже ніколи не було вдома, і я нудьгувала. Я вже була в декретній відпустці, тож могла собі дозволити гуляти скільки душа бажає.

Я спеціально не обирала маршрутів своїх прогулянок. Якщо спочатку мене тягнуло в людні місця і я підсвідомо шукала в натовпі обличчя того чоловіка з будинку біля колії, то доволі швидко зрозуміла марність цієї затії. І справді, що я шукаю, коли не знаю обличчя того чоловіка з будинку біля колії?

Мені все більше хотілося побути одній, але не в чотирьох стінах. Я ходила малолюдними вулицями нашого містечка, на яких, здається, ще жодного разу не була, хоча живу тут усе життя, вивчала будинки й паркани. Помітила, що майже всюди висять таблички з надписами «Обережно: злий пес!». Якесь суцільне місто злих псів! Мені хотілося домалювати губною помадою: «Обережно: злий господар!», і я ледве стрималася від цієї затії.

Я вперто не йшла на ту вуличку, де стояв будинок біля колії. Намагалася згадати, а що ж мене тоді привело туди — і не могла. Ніби все було в тумані й відбувалося не зі мною…

Це був тиждень візитів. Услід за старим, колишнім господарем будинку, в якому я тепер жив, навідався син.

Я не бачив його десь півроку, він їздив на заробітки до Польщі. Ми обійнялись, і я грішним ділом подумав, що синові потрібні гроші. Але він був щирим у стосунках зі мною. Я ще довго потім згадував цей неприємний для мене момент, коли син запитав: «Тату, може тобі потрібні гроші?».

Я розлучився з дружиною років десять тому. «Як мама?» — запитав у сина. Він сумно глянув на мене і відповів: «Хворіє». Я розумів, що це німий докір на мою адресу, бо у хворобі матері син завжди звинувачував мене. «Навіщо ви розлучилися?» — часто запитував він у мене. І що я міг йому відповісти? Його юнацька агресія вже давно випарувалась, але біль залишився. Він по-своєму любив нас двох.

Син хотів залишитися в мене на декілька днів, але після першої ж ночі не витримав. «Як ти можеш спати у цій божевільні?» — запитав він. Я хотів відповісти по-філософськи, що людина може витримати більше, ніж божевільня, але змовчав.

Під час однієї з таких прогулянок я познайомилася з приємним молодим чоловіком. Він зачудовано дивився на мене, ніби ніколи не бачив вагітних жінок. Я не витримала й прямо у нього запитала: «Ви що, ніколи не бачили вагітних жінок?». Він явно розгубився від мого запитання, а потім мило усміхнувся й щиро відповів: «Ви особлива вагітна жінка». Тепер мені стало весело, і я щиро розсміялась, як не робила цього давно.

Коли через декілька днів ми знову з ним випадково зустрілися, то вже поводились, немов старі знайомі, навіть друзі. Здавалося, що ми знали одне одного все життя, просто так склались обставини, що нам рідко доводилося бачитись.

Чоловік з будинку біля колії нікуди від мене не втікав, просто йому довелося трошки посунутись. Я нічого дивного й поганого у цьому не вбачала, бо місця вистачало всім, і навіть залишалося. Вони не кусалися, мирно співіснували в моїй уяві, і мені було комфортно з ними.

Усе частіше прихоплювало серце. Я став боятися ночей. Спасіння приходило від чергового поїзда, який навалювався на рейки, аж будинок здригався. Біль ніби вщухав, а потім поволі наростав аж до наступного поїзда, щоби знову стишитися.

Якщо раніше мій роман просувався черепашачими темпами, то тепер узагалі загальмував. Мені здавалося, що кожний втрачений день, коли я не писав, відкидав мене далеко назад, так що не можна було повернутися навіть на завойовані позиції.

У ці дні й особливо ночі я багато думав про дружину. Мені здавалося, що вона кликала мене, і, можливо, так було насправді, тільки моя уявна гордість не дозволяла мені зробити крок назустріч. Внутрішній голос підказував, що треба відвідати дружину, але тіло ніби скам’яніло.

Неземна жінка з космічним запахом, розкішними грудьми і стрункими ногами ніколи не покидала мене, але тепер ніби плила в ранковому молочному тумані, а я ніяк не міг подолати шлях до неї.

Подруга ще щось хотіла говорити зі мною по телефону, але з мого тону зрозуміла, що якщо я і не знаю, то принаймні