read-books.club » Сучасна проза » Крамниця щастя 📚 - Українською

Читати книгу - "Крамниця щастя"

203
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Крамниця щастя" автора Ольга Деркачова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 37
Перейти на сторінку:
Слухай, а він має рацію, — раптом промовила Марина.

— Хто? — не зрозуміла Наталка.

— Олексій Степанович.

— У чому це? У тому, що звинуватив нас у смерті тієї дівчини? — обурилася Наталка й поглянула на Марину з явним нерозумінням.

— У тому, що в нас на очах помирала людина.

— Аж страшно про це подумати. Вона жила поряд із нами, щоранку ми віталися, говорили про всілякі дурниці, а тепер її нема. Але, знаєш, не думаю, що ми могли би щось змінити.

— Чому?

— Якщо вона так фанатично хотіла схуднути, то ніхто б не став їй на заваді.

— Може, і так.

— А вона з кимось зустрічалася?

— Ні. І через це дуже комплексувала.

— Можливо, через це вона й на дієту сіла?

— Тобто? — не зрозуміла Наталка.

— Певно, думала, що не подобається хлопцям через те, що повнувата.

— Але ж вона не була повною! — заперечила Наталка.

— Воно то так, але вона, можливо, думала інакше.

— Ой, — зітхнула Наталка, — ми багато чого думаємо, а воно виявляється не так, як є насправді.

— А ще багато чого робимо дурного, аби подобатися, аби нас любили.

— Точно, але воно нічого не дає.

— Не дає, — підтвердила Марина


— Доброго вечора! — на порозі їхньої кімнати стояв Микола. — Можна?

— Можна, проходь, Миколо, — зраділа Марина.

— Та я ненадовго. Просто проходив тут поряд і вирішив забігти до тебе, подивитися, як ти.

— Дякую, добре.

Наталка тактовно вийшла, але за кілька хвилин зайшла Ліда — позичити голку з ниткою. А далі щоп’ять хвилин хтось із дівчат заходив позичити сковорідку, горнятко, пакетик чаю, гумку для волосся. У гуртожитку так завжди було. Коли хтось до когось приходив уперше, усі інші обов’язково мусили подивитися, а потім на кухні висловити свою думку про потенційного кавалера.

— У вас завжди так? — спитав Микола.

— Та ні. Просто всі хочуть на тебе подивитися. Ти перший хлопець, який за всі ці роки навчання прийшов до мене. От дівчатам і цікаво. Ми з Наталкою теж так іноді робимо, коли до наших подруг приходить хтось новенький.

— Ви такі цікаві?

— А тобі хіба не цікаво, із ким зустрічаються твої друзі?

— Не дуже. Зустрічаються, то й зустрічаються.

— Може, і так. У нас тут буває, що хлопець ходить до однієї, а потім починає ходити до іншої. Та он недавно сталося таке. До нашої сусідки Тані приходив у гості хлопець. А потім з’ясувалося, що не лише до неї, а й до її одногрупниці. Вони разом мешкають. Вибрав її одногрупницю.

— І як це з’ясувалося?

— Вона прийшла раніше з бібліотеки і їх застукала. Але, уявляєш, він, покидьок, і далі приходить до їхньої кімнати, тільки вже не до Тані.

— А чому покидьок? — не зрозумів Микола раптових Марининих емоцій. А дівчина аж горнятко з чаєм стиснула.

— Як ти думаєш, Тані приємно на нього дивитися після такої зради?

— Марино. Не перебільшуй. Це життя. Можливо, вони б і так розійшлися. Як не тепер, то кількома тижнями пізніше.

— А можливо, і ні. Може, це була її доля. Можливо, для Тані це травма на ціле життя. Можливо, вона більше ніколи не закохається.

— Марино, ти така надривно-драматична, — посміхнувся Микола.

— Нормальна я! — трохи образилася дівчина. — Хіба такого не буває?

— Буває, але дуже рідко. Та й то не по-справжньому.

— Як це не по-справжньому?

— Люди іноді ховаються за своє минуле, тримаються за нього, бо бояться майбутнього, не знають, як жити.

— Ой, щось ми на такі серйозні теми говоримо, — посміхнулася Марина.

— Хочеш пройтися? — спитав Микола.

— Хочу. День сьогодні був важкий.

Марина з Миколою гуляли парком, їли морозиво й дивилися, як міським озером бігають спортсмени-ама-тори. Їхню увагу привернув чоловік років сорока п’яти.

— Дивись, він уже друге коло бігає, — вказав на чоловіка Микола.

— А скільки має одне коло? — перепитала Марина.

— Три кілометри.

— Тобто він планує пробігти десь шість кілометрів?

— Так, мабуть.

— Дивний дядечко. І так кумедно бігає.

— Нормальний дядечко. І бігає нормально. От ти пробіжиш стільки?

— Ні, — засміялася Марина.

1 ... 21 22 23 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крамниця щастя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крамниця щастя"