Читати книгу - "Крамниця щастя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хто? — не зрозуміла Наталка.
— Олексій Степанович.
— У чому це? У тому, що звинуватив нас у смерті тієї дівчини? — обурилася Наталка й поглянула на Марину з явним нерозумінням.
— У тому, що в нас на очах помирала людина.
— Аж страшно про це подумати. Вона жила поряд із нами, щоранку ми віталися, говорили про всілякі дурниці, а тепер її нема. Але, знаєш, не думаю, що ми могли би щось змінити.
— Чому?
— Якщо вона так фанатично хотіла схуднути, то ніхто б не став їй на заваді.
— Може, і так.
— А вона з кимось зустрічалася?
— Ні. І через це дуже комплексувала.
— Можливо, через це вона й на дієту сіла?
— Тобто? — не зрозуміла Наталка.
— Певно, думала, що не подобається хлопцям через те, що повнувата.
— Але ж вона не була повною! — заперечила Наталка.
— Воно то так, але вона, можливо, думала інакше.
— Ой, — зітхнула Наталка, — ми багато чого думаємо, а воно виявляється не так, як є насправді.
— А ще багато чого робимо дурного, аби подобатися, аби нас любили.
— Точно, але воно нічого не дає.
— Не дає, — підтвердила Марина
— Доброго вечора! — на порозі їхньої кімнати стояв Микола. — Можна?
— Можна, проходь, Миколо, — зраділа Марина.
— Та я ненадовго. Просто проходив тут поряд і вирішив забігти до тебе, подивитися, як ти.
— Дякую, добре.
Наталка тактовно вийшла, але за кілька хвилин зайшла Ліда — позичити голку з ниткою. А далі щоп’ять хвилин хтось із дівчат заходив позичити сковорідку, горнятко, пакетик чаю, гумку для волосся. У гуртожитку так завжди було. Коли хтось до когось приходив уперше, усі інші обов’язково мусили подивитися, а потім на кухні висловити свою думку про потенційного кавалера.
— У вас завжди так? — спитав Микола.
— Та ні. Просто всі хочуть на тебе подивитися. Ти перший хлопець, який за всі ці роки навчання прийшов до мене. От дівчатам і цікаво. Ми з Наталкою теж так іноді робимо, коли до наших подруг приходить хтось новенький.
— Ви такі цікаві?
— А тобі хіба не цікаво, із ким зустрічаються твої друзі?
— Не дуже. Зустрічаються, то й зустрічаються.
— Може, і так. У нас тут буває, що хлопець ходить до однієї, а потім починає ходити до іншої. Та он недавно сталося таке. До нашої сусідки Тані приходив у гості хлопець. А потім з’ясувалося, що не лише до неї, а й до її одногрупниці. Вони разом мешкають. Вибрав її одногрупницю.
— І як це з’ясувалося?
— Вона прийшла раніше з бібліотеки і їх застукала. Але, уявляєш, він, покидьок, і далі приходить до їхньої кімнати, тільки вже не до Тані.
— А чому покидьок? — не зрозумів Микола раптових Марининих емоцій. А дівчина аж горнятко з чаєм стиснула.
— Як ти думаєш, Тані приємно на нього дивитися після такої зради?
— Марино. Не перебільшуй. Це життя. Можливо, вони б і так розійшлися. Як не тепер, то кількома тижнями пізніше.
— А можливо, і ні. Може, це була її доля. Можливо, для Тані це травма на ціле життя. Можливо, вона більше ніколи не закохається.
— Марино, ти така надривно-драматична, — посміхнувся Микола.
— Нормальна я! — трохи образилася дівчина. — Хіба такого не буває?
— Буває, але дуже рідко. Та й то не по-справжньому.
— Як це не по-справжньому?
— Люди іноді ховаються за своє минуле, тримаються за нього, бо бояться майбутнього, не знають, як жити.
— Ой, щось ми на такі серйозні теми говоримо, — посміхнулася Марина.
— Хочеш пройтися? — спитав Микола.
— Хочу. День сьогодні був важкий.
Марина з Миколою гуляли парком, їли морозиво й дивилися, як міським озером бігають спортсмени-ама-тори. Їхню увагу привернув чоловік років сорока п’яти.
— Дивись, він уже друге коло бігає, — вказав на чоловіка Микола.
— А скільки має одне коло? — перепитала Марина.
— Три кілометри.
— Тобто він планує пробігти десь шість кілометрів?
— Так, мабуть.
— Дивний дядечко. І так кумедно бігає.
— Нормальний дядечко. І бігає нормально. От ти пробіжиш стільки?
— Ні, — засміялася Марина.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крамниця щастя», після закриття браузера.