Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

Треба завважити, греко-католики нервували місцеву публіку — і церковну, і політичну. Першим вони видавалися сильним конкурентом: їхня відданість своїй церкві на той час вражала безпрецедентністю. Других змушувала нервувати їхня згуртованість — знову-таки, навколо своєї церкви. Під цим оглядом офіційний прихід УГКЦ на київські пагорби міг потягнути за собою серйозні суспільно-політичні зміни, помітно змістити баланс сил на політичному Олімпі. Тому і в церковних, і в світських політичних колах ідея «впустити» греко-католиків до Києва сприймалася без ентузіазму. Згодилися вже випробувані засоби. Обидві столичні парафії УГКЦ перебували під постійним пресингом — як інформаційним, пов’язаним із дискредитацією священиків і храмів (наприклад, із церквою Миколи Доброго пов’язували злочинну групу, яка нібито ховала в підвалі храму крадене), так і фізичним (полягав в агресивних «акціях протесту» під стінами церкви і навіть нападами на храм). Це активно висвітлювалося в медіа, які досі «пережовували» міфи радянського ще розливу про уніатів — «фашистських посіпак», «кривавих бандерівців», «масонську змову» тощо. Насіння ненависті падало на родючий ґрунт: Київ, як місто не тільки радянське, але вельми неоднорідне (як будь-яка столиця), пручався націоналізму. На цих настроях і сумнівах, що живилися переважно міфами, грали ті, кому не хотілося «втрачати Київ», поступаючись ним у кінцевому результаті не стільки уніатам, скільки українцям. Це було тим простіше, що УГКЦ в уявленні решти України (із Києвом включно) була регіональним явищем, міцно прив’язаним до Галичини, і не мислилася окремо від неї. Усе, що думали і хотіли сказати про галичан, негайно поширювали на УГКЦ і vice versa[19]. Чималу частину її керівництва складали люди, які виросли і були виховані далеко від Галичини, на поселеннях, і через це підозра до них лише зростала.

У Києві Гузара сприймали як представника не тільки УГКЦ, але взагалі Галичини і «галичанства» як такого — і в цьому є іронія пані Історії, оскільки сам Блаженніший «галичанином» міг вважатися хіба що генетично, адже сформувався далеко від батьківщини. Саме він, як і вся ним вибудувана «київська» політика УГКЦ, відіграли величезну роль у тому, що в Києві ставлення до Галичини, її ідей, візії, манери діяти й говорити досить швидко змінилося на краще. Столиці, яка недовірливо поглядала на погано інтегровану західну частину України, шарм Любомира Гузара дав можливість побачити її під новим, виграшним кутом. Симпатія, яку мимоволі відчували люди при зустрічах і в спілкуванні з уніатським екзархом, стала одним із чинників інтеграції в масштабах країни. В особі Гузара Київ знайшов таку Галичину, із якою було не соромно, не страшно, ба навіть навпаки — приємно і почесно мати справу й перебувати у єдності.

«Я пам’ятаю той час, які були реакції на призначення Блаженнішого Любомира (тоді єпископа-помічника) екзар­хом київським, — пригадує Мирослав Маринович. — Важко було уявити собі кращу фігуру, щоби прислати до Києва у якості екзарха. При його появі розм’якали серця, люди починали усміхатися. Усі дивилися на цю людину молитви і бачили, що за нею немає ідеології, ворожості, небезпеки, що це людина миру, євангельського почуття. У Києві навіть цілком непричетні до УГКЦ люди казали мені, що вони від нього у захваті».

Чим саме Гузар так привабив київську публіку? Чому абсолютно байдужі до релігії і з великою пересторогою налаштовані до «бандерівців» люди з прихильністю приймали уніатського екзарха?

По-перше, Київ був на той час уже столицею — нехай ще з нальотом провінціалізму і зовсім ще свіжого «совка» (принаймні, у тому сенсі, що це місто могло «проковтнути» що завгодно). А по-друге — і то найголовніше, — тому що Любомир Гузар став дійсно незвичайною пропозицією на тому ярмарку марнославства, яким була українська столиця в середині 1990-х. Він був іншим, і в цьому містилася левова частка його успіху. Він дуже вигідно вирізнявся з усіх тих, хто вже надокучив, набрид, вичерпав свій кредит довіри або просто ніколи його не мав. Гузар — як прибулець із фантастичного оповідання, який зовні нічим не відрізняється від місцевих гуманоїдів, але досить одного погляду, щоб зрозуміти, що він не з цієї планети.

Можна без перебільшення сказати, що Блаженніший став чи не першим політиком, який привніс у київський істеблішмент дух Заходу і втілив для українців ще не усвідомлену остаточно «мрію про Європу». Його постать ви­явилася занадто масштабною для суто регіонального проекту. Репрезентована ним церква охоплювала собою не те що Україну — увесь світ, була інтегрована в найбільшу світову церковну структуру. УГКЦ ставала символом приналежності України до європейської культури.

Для Києва середини ­1990-х, який залишався певною мірою «малоросійським» губернськими центром, «південною столицею», це була грандіозна й компліментарна пропозиція. Досі Київ у власному — дещо провінційному — усвідомленні претендував хіба що на статус «буферної зони» або «транзитної території». Географічне перехрестя — між Сходом і Заходом, північними столицями і чорноморськими курортами, яке, звичайно, усім потрібне, але тільки в такій інструментальній якості. І в ментальному плані це було втілено у розмитих уявленнях про власну самобутність та історико-географічну цінність — уявлення, яке підсвідомо підтримувало впевненість у тому, що ми (такі як є), нецікаві і непотрібні світові. Ця розмита самоідентифікація, у свою чергу, призводила до невизначеності історичних цілей і цивілізаційного вибору.

У той час, коли Любомир Гузар уперше з’явився в Києві, генетичний зв’язок України та Європи обговорювався не надто завзято — і переважно в негативному сенсі. Уже лунали висловлювання, що Україна — «не-Росія», але це зовсім не означало, що вона — «Європа». Це питомо українське «положення між» цілком відповідало і втілювалося в політичній спекуляції «багатовекторності», яка дозволяла українській владі й олігархам зберігати свої ділові інтереси на всій території СРСР, набиваючи собі електоральну ціну європейськими гаслами, але не надто гучними, бо в масовій свідомості ідея «Єдиної Русі», «слов’янського братства» трималася міцно. «Єдиний духовний простір» був (як ми могли переконатися пізніше) серйозним козирем у руках тих, хто бачив у пострадянській «співдружності» нехай блідий, але все ще привид Російської імперії та прагнув зберегти цей статус-кво. УГКЦ, зрозуміло, не вписувалася в цю ідеологію, через що й перебувала під прицілом і тиском. Греко-католицька церква була тією ниточкою, яка давала Україні зв’язок із альтернативним «духовним простором» — європейським і ширше, західним. Належність вагомої частини українського християнства до католицизму робила Україну частиною європейської історії, належність до «церкви у розсіянні» — частиною християнського глобального проекту.

Зв’язок саме через «католицьку пуповину» особливо турбував Москву, адже вся православна ідентичність «московського» зразка створена на категоричному протиставленні католицизму, так само як російська ідентичність донині будується на категоричному протиставленні Заходу. «Захід» і «католицизм» у духовно-ідеологічному вимірі для Росії фактично синоніми. До речі, невипадково першими, кого Москва звинуватила у «розпалюванні» Революції гідності, стали уніати, ці одвічні європейські конкуренти «русского мира» в Україні. Звинувачення було, швидше за все, рефлекторним — там, де поряд із українськими прапорами майорів прапор Євросоюзу, Москві та москвофілам на думку відразу спадали саме уніати.

Постать владики Любомира виявилася серйозною противагою українським «євроскептикам» — як «хуторянського», так і промосковського зразка. Гузар не просто втілював для Києва наочний і відчутний зв’язок із західною традицією. Виявлений саме в його особі, цей зв’язок видавався дуже привабливим, особливо на тлі досить убогого українського політикуму. Блаженніший був прикладом — яким може бути українець, сформований в умовах вільного