Читати книгу - "Селище на озері"

Урхату поставив біля нього братів і велів чекати, а сам пішов у обхід, щоб гнати ведмедя у спину.

Уомі приготував рогатину. Одним кінцем увіткнув її в сніг «рогами» навпроти лазу. Текту взяв навпереваги важкого ведмежого списа й став поруч із братом.

Минуло кілька хвилин, що здалися Уомі вічністю. Раптом звір ревнув. Урхату лякав ведмедя, стукаючи важкою рогатиною по корінню. У глибині барлога щось глухо гехнуло, і прямо перед Уомі з'явилася ведмежа морда.

Уомі замахнувся рогатиною, і ведмідь позадкував та й зник у барлозі. Враз тишу розітнув несамовитий крик Урхату. Потім зчинилася якась метушня, тріщало галуззя, рикав ведмідь, і не своїм голосом лементував Урхату.

Уомі швиргонув рогатину, вихопив у Текту списа й кинувся на виручку. Урхату лежав горілиць, його підім'яв під себе розлючений господар лісу. Закривавлена й переламана навпіл рогатина валялася неподалік на снігу.

Ведмідь люто шарпав пазурами поваленого в сніг ворога і, здавалось, нічого не помічав довкола, крім своєї жертви. Уомі підбіг до ведмедя впритул і з усього розмаху всадив у нього списа. Удар був такої сили, що дубовий спис пробив шкуру й глибоко ввійшов у тіло звіра. Ведмідь щосили рвонувся, і спис переламався. Звір обома лапами вчепився в уламок, наче хотів висмикнути його з рани.

Уомі відскочив убік і шаснув рукою в торбу, щоб вихопити кинджал. Та кинджала не було...

Уомі опинився зовсім беззахисний перед розлюченим і пораненим ведмедем.

Але звір не кинувся на мисливця. Він нахилив голову й раптом почав падати, придушивши Урхату всією своєю тушею. Кров бурхонула йому з пащеки й залила голову старого мисливця.

Тут підоспів Текту і штрикнув ведмедя рогатиною. Та цей удар був уже зайвий: спис Уомі влучив просто в ведмеже серце. Звір ще сіпнувся кілька разів і, висолопивши язика, затих.

—- Пий кров, Текту! Пий, поки гаряча. Твій удар!

— Ні,— одказав Текту.— Твій спис убив. Твій спис — твоя кров!

Уомі нахилився, умочив долоні в кров і почав їх облизувати.

В цей час голосно застогнав поранений мисливець. Брати заходилися відтягати ведмедя, щоб вивільнити потерпілого Урхату. Туша була важка. Мисливцям довелося добре піднатужитися, щоб відволокти звіра вбік.

Глянувши на понівеченого Урхату, вони жахнулися. Ведмідь зідрав пазурами шкіру з потилиці й тім'я і насунув цей кривавий скальп мисливцеві на чоло аж до перенісся. Шуба спереду також була пошматована і через усі груди пролягав глибокий кривавий слід од ведмежих пазурів.

Текту підняв голову Урхату і пересунув шкіру на місце. Потім став протирати снігом закривавлене обличчя.

Жалібний стогін вирвався з грудей Урхату. Він був ще живий, незважаючи на тяжкі рани. Втрата крові знесилила його. Уомі засипав рвані рани на грудях пухнастим снігом. Урхату притих, він важко дихав і кривився від болю.

— Язиком! Язиком треба! — прохрипів він.

Текту почав лизати рану.

— Пусти!—мовив Уомі, відпихаючи брата.— Дай і мені!

Він став на коліна і почав зализувати глибокі подряпини, вирівнюючи роздерту шкіру. Він лизав людську й звірину кров, що змішалися. Сили звіра й могутньої людини сповнювали його єство.

Позаду затріщав чагарник. Поміж темними стовбурами дерев бігли люди, цілий натовп. Попереду був Карась, за ним бородаті дядьки Уомі, а далі озброєна чим попало молодь.

— Живий, Уомі? — крикнув Карась здалеку, вимахуючи руками.

— Уомі живий! А ось Урхату...

Захекані люди з гамором оточили місце недавнього герцю. Усі з жахом дивилися на закривавлені тіла мертвого ведмедя та пораненого Урхату.

— Хто вбив? — запитав Карась.

— Уомі,— відповів Текту. — Ведмідь поранив Урхату.

— Ну, так йому й треба! — сердито сказав Карась.

І всі наввипередки почали розповідати все, що знали про підступну змову Піжму й Урхату. Про викрадення кинджала й чаклування Рефи говорили з особливим обуренням. Адже тут ішлося не лише про замах на життя, а й про підлу крадіжку, а крадіжка в общині Ку-Піо-Су була майже нечуваним злочином.

Карась витяг із торби бронзовий кинджал і люто замахнувся ним на Урхату.

— На, Уомі, бери! — вигукнув він.— Сам убий його!

Уомі взяв ножа і мовчки глянув на Урхату.

— Убий! — прохрипів Урхату.

Уомі подивився на Урхату майже жалісливо:

— Ні, Уомі не чіпатиме Урхату! Уомі поріднився з ним: він щойно лизав його кров. Тепер уже не годиться її проливати. Дабу сам покарав Урхату. То не ведмідь повалив його, а Дабу.

Урхату вражено дивився на ворога, який не прагнув помсти.

— Хто намовляв тебе? — суворо запитав його Карась.

— Піжму,— глухо відповів Урхату.

Люди щільно оточили його. Урхату ховав свої очі від сповнених зневаги й презирства поглядів.

— Віднесімо Урхату до Великої Щілини,— запропонував Карась,-— нехай там помирає. Рани од ведмежих пазурів не загоюються.

— Убий,.. — ледь чутно прошепотів Урхату, глянувши на Уомі, й знову заплющив очі; він слабнув з кожною хвилиною.

Мисливці радилися між собою, як краще нести. Карась казав: спочатку треба йти до річки, а далі він знає дорогу.

Молодь нашвидку злагодила ноші. Насилу поклали на них важкого Урхату, і сумна процесія мовчки рушила.

— Уомі,— сказав Текту,— заберімо в нього пазури!

Він показав на ведмедя. Текту витяг з торби крем'яного ножа, Уомі свого бронзового, і поки Текту розпоров шкіру довкола правої лапи ведмедя, Уомі вже відтяв усю п'ятірню з довгими кривими пазурами. Текту був у захваті від гострого леза, з допомогою якого так легко й швидко можна було це зробити.

Уомі швидко одрізав задні лапи й почав відокремлювати голову. Упоравшись, брати поклали все в торбу, стали на лижви й