Читати книгу - "Незвіданий світ"

з грудня до травня, і вода в річці коли піднімається на сорок п’ять футів. Вона затоплює мілини, розливається на величезному просторі й утворює так звані «гапо», що здебільшого занадто багнисті для пішоходців і занадто неглибокі для човна. У червні вода починає спадати і досягає найнижчого рівня в листопаді. Наша експедиція припала на суху пору року, коли великі річки та їхні притоки перебували в більш-менш нормальному стані.

Тече річка досить повільно, бо ухил її русла не перевищує восьми дюймів на милю. Жодна річка не має таких сприятливих умов для навігації, як Амазонка. Здебільшого тут дують південно-східні вітри, і вітрильним суднам, які прямують до Перуанського кордону, лишається тільки плисти за вітром проти води. Втім, чудова машинна частина «Есмеральди» дозволяла нам не залежати від течії і йти проти води так, ніби ми пливли по ставку. Протягом трьох днів ми рухалися в північно-західному напрямку. Навіть тут, за тисячу миль від гирла, ріка була такою широкою, що береги з її середини здавалися двома вузенькими смужками на самому обрії. На четвертий день після відплиття з Манаоса ми завернули в одну з приток, що в гирлі була майже такою самою широкою, як Амазонка. Далі вона потроху звужувалася, а ще за два дні ми дісталися індіанського селища. Професор Челленджер наполіг на тому, щоб ми висадилися тут і відіслали «Есмеральду» назад до Манаоса. Незабаром, казав він, почнуться пороги, і яхта однаково буде нам без потреби. Він додав до цього, що ми наближаємося до дверей у невідоме, і що менше люду знатиме про нашу подорож, то краще. Тому він узяв із кожного з нас слово честі не писати й не розповідати нікому про наш маршруту майбутньому, і подібну присягу примусив скласти і наших слуг. Через це я у своєму оповіданні уникатиму точних вказівок і попереджаю, що в мапах, які я надсилаю до редакції, сторони світу навмисне вказано неправильно, і тому керуватися ними, якщо хтось захоче наслідувати нас, не можна. Чи були мотиви професора Челленджера раціональними, то вже інша річ. Але треба було скоритися йому, бо якби ми не пристали на його умови, він міг би зовсім відмовитися від експедиції.

Другого серпня ми обірвали останні нитки, що пов’язували нас із зовнішнім світом, і розпрощалися з «Есмеральдою». Минуло ще чотири дні. Ми придбали дві великі індіанські піроги[16], зроблені з такого легкого матеріалу (бамбуковий каркас, обтягнутий шкірами), що ми вільно могли перенести їх через першу-ліпшу перепону. Ми навантажили на них увесь свій багаж і винайняли ще двох індіанців допомагати нам у плавбі. Мені здається, що ці хлопці — Атака й Іпету — допомагали Челленджерові в його першій експедиції. З усього було видно, що вони страшенно боялися повторювати її, але їх ватажок користався необмеженою владою, і коли йому платили хороші гроші, то на бажання окремих тубільців він не звертав жодної уваги.

Отже, завтра ми занурюємось у невідоме. Листа цього я перешлю човном. Може, це буде останнє наше слово, адресоване тим, хто цікавиться нашою долею. Як і домовлялися, пишу його на вашу адресу, любий містере Мак-Ардл, і дозволяю правити його, змінювати і взагалі робити з ним все, що буде вам до вподоби. Ґрунтуючись на упевненій поведінці професора Челленджера і незважаючи на повсякчасний скептицизм професора Самерлі, я ні на мить не сумніваюся, що наш очільник доведе свої твердження і що ми невдовзі станемо учасниками якихось надзвичайних подій.

Розділ VIII
Вісники нового cвimy

Наші друзі вдома мусять радіти разом із нами. Ми наближаємося до мети й бачимо вже, що твердження професора Челленджера можна перевірити. Щоправда, ми не видерлися ще на плато, але воно тепер перед нами, і навіть професор Самерлі трохи вгамувався. Це зовсім не означає, що він бодай на одну мить повірив Челленджерові. Ні, але тепер він не так часто робить уїдливі зауваження і здебільшого мовчки про щось метикує. Мушу, проте, повернутися назад і вести оповідання з того місця, де припинив його. Один із наших індіанців поранився, і ми відправляємо його додому. Він забере з собою й цього листа, але я геть не впевнений, що ви його одержите.

Коли я писав востаннє, ми саме збиралися виїздити з індіанського селища, куди нас доставила «Есмеральда». Починаю свій звіт із прикрої новини. Того ж вечора сталася перша сутичка між членами нашої експедиції (я оминаю повсякчасну пікіровку між професорами), що могла скінчитися трагічно. Я згадував уже метиса Гомеса. Він — чудовий робітник і догідливий слуга, але має одну, дуже поширену серед таких людей ваду, — цікавість. Того вечора він прокрався під халупу, де ми сиділи, обговорюючи наші подальші плани, і став підслуховувати нашу розмову. Велетенський негр Замбо, що був відданий нам, як пес, і, як усякий негр, був кревним ворогом усіх метисів, упіймав його на цьому, витяг із засідки й притягнув до нас. Гомес вихопив ножа і, якби не геркулесова міць Замбо, що однією рукою обеззброїв його, заколов би негра. Справа скінчилася доганою; супротивники змушені були потиснути один одному руки, і, сподіваюся, усе буде гаразд. Щодо сварок між ученими мужами, то вони — безперервні й серйозні. Челленджер надзвичайно запальний, а в Самерлі гострий, мов бритва, язик, і він завжди додає жару. Учора, наприклад, Челленджер заявив, що ніколи не гуляє набережною Темзи, щоб не подумали, ніби він ходить дивитися на місце свого останнього упокоєння. Він, між іншим, був певний, що його поховають у Вестмінстерському абатстві. Самерлі на це їдко всміхнувся і зауважив, що Мільбенкську в’язницю вже знесено. Але зарозумілість Челленджера — колосальна, і йому такими зауваженнями не дошкулиш. Він тільки посміхнувся собі в бороду і поблажливим тоном, немов говорив із дитиною, промовив:

— Справді? Невже?

Вони і справді діти. Один — причепливий і сварливий, а другий — запальний і владний, але обидва — винятково розумні люди й першорядні вчені. Мозок, вдача, серце — тільки поживши на світі, починаєш розуміти, скільки невідповідностей між ними може бути.

Наступного дня ми вирушили в путь. Виявилося, що всі наші речі вільно