Читати книгу - "Село не люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Порізали… Оце півжінки від мене й лишилося.
— Підемо, підемо, Раєчко. Не гніви Бога, не тривож душу синову…
Слаба Ничипориха підперла Раїсу і потягла з хати. На порозі Роман жінку підхопив, до столу довів.
Незнайомці сиділи в кінці столу, зиркали на всі боки й лякалися. Дядько Степан підвівся, чарку в руці красиво підняв:
— Упокой, Господи, душу раба Твого Олександра.
Випив, перехрестився, за борщ узявся.
— Упокой… Упокой… — зашелестіло над столом.
Мамка Катерину гукнула:
— Ану, з дівчатами тарілки позбирайте. Вимийте швидко.
— Хай дівчата збирають, а я помию, — донька їй.
— Та не барися, — мамка каже.
Шанівці борщ поїли, тихо сидять — другої страви чекають. Катерина тарілки миє, мамка в них картоплю з м'ясом накладає. І — на стіл.
Чарки підняли вдруге:
— Упокой… Олександра… Хай буде йому земля пухом.
Після картоплі з м'ясом третю налили.
— Упокой…
Ще хвилин зо п'ять посиділи, та по одному — до Романа з Раїсою.
— Хай Сашкові буде земля пухом. Хай… — І з двору. Катерина — серед них, очі долу.
— Вічна пам'ять… — І тікати.
Раїса голову опустила: от і пом'янули синочка. Тільки баби каструлі миють, недоїдки збирають. Та Роман сидить під хатою, смалить одну цигарку за одною.
Раїса підвелася. Баби каструлі покидали — та до неї. Дарина під руки Раїсу підхопила:
— Посидь, голубонько. Ми все зробимо…
Раїса подивилася на неї зі здивуванням, прошепотіла:
— Не хочу жити…
А та їй:
— От якби ж то на все наша воля… А дев'ять днів синові справити? А сорок? А півроку, рік… Пам'ятник поставити…
Уже не кидай його. Зроби все як треба, голубонько.
Після поминок дядько Степан зібрав мужиків біля постаменту. Поставив акордеон на каменюку і представив товариству вчених.
— Оце — люди! Вчені! Приїхали до Шанівки пісні збирати та у кургані копатися. — Ігор, Денис, — відрекомендувалися вчені.
Татко гикнув:
— Таж теє… ти, Степане, у нас щодо пісень головний спеціаліст.
Степан розцвів.
— Аби не похорон, я б заспівав…
Тамарчин Федько втрутився:
— А пішли за комбайн… І бабів гукніть. Ничипориха так виводе, аж серце розривається. Ігор Крупка окуляри поправив:
— Може, завтра? Незручно… У людей горе, а ми…
— Не ви, а ми, — виметикував Федір. — Може, у вас часу й досить, а мені завтра кукурудзу лущити. А сьогодні все одно день пропав.
— Ми спочатку хотіли кімнату знайти, — нагадав Степанові Денис.
— А йдіть до Ничипорихи, — придумав Федір.
— Може, в неї запитаємо? — запропонував Ігор.
— А що її питати? — здивувався татко.
— Ні, ми так не можемо, — підтримав друга Денис.
— Не можете? От чудасія! — ще більше здивувався татко. — То вибирайте собі покинутий дім. Он їх скільки… Живіть… хоч завжди.
Мамка йшла вулицею за Ничипорихою — аж гнулася від каструль, повних недоїдків.
— Свиням однаково, — бубоніла баба. — їм — хоч кожен день похорон… Аби їсти.
— Ничипорихо, я у вас усе лишу. Каструлі потім заберу, — мамка їй.
— Куди це ти так поспішаєш?
— Та, бачу, Льонька мій із мужиками кудись намітив, — мамка каже. — Ще нап'ється, зараза.
Поки до свиней Ничипоришиних дійшли, поки з каструль у корито покидали, мамка на вулицю вийшла — нема нікого! А баба слідом.
— Та де їм бути? Мабуть, за комбайном горілку допивають.
***
Степан накинув ремені акордеона на плечі…
— Українська народна пісня «Гандзя», — прошепотів урочисто.
Денис кашлянув.
— Вибачте… Ми… Розумієте, ми шукаємо старі пісні. Такі, яких, може, тільки у Шанівці співають…
Товариство задумалося.
— «Горіла сосна», «Ой, на горі два дубки», «Їхав козак за Дунай»… — посипалося.
— Знаємо, знаємо, — розгублено усміхався Денис. — Ці пісні всі знають…
Аж чують — хтось із-за комбайну:
— Через село гусак летів,
А мене кожен хлопець хтів.
Через село на долину,
Пусти, мамо, бо я згину…
Денис підскочив.
— Хто це? Де? Я цього ще не чув. Татко посміхнувся:
— То жінка моя! Дарина… І гукає:
— Виходь, жінко! Та не бійся, я горілку не п'ю. Онде людям допомагаємо… Вони пісні шукають.
Мамка підійшла. — І чого у траві сидіти?
— Нам би кімнату найняти, — Ігор окуляри поправив, на мамку дивиться.
— А що, Льончику, хай люди в нас поживуть? — мамка каже.
— Так теє… — татко, а Ігор поспіхом:
— Ми заплатимо.
— Оце діло, — татко каже. — Тоді ходімо до нас. А завтра почнете шанівців випитувати.
Татко ніс валізи, а мамка гостям хвалилася:
— А наша донька, Катруся… То вона перший рядок пісні проспіває, а до нього потім свої слова чіпляє. Так воно чудно виходить. Поетеса мала.
— Ти ж казала, лікарем буде, — буркнув татко.
Шанівці порозходилися, Раїса впала на Сашкове ліжко та безперервно тихо вила. Роман усе сидів біля хати. Перед очима — чорне провалля льоху, на дні його — Сашко… Напівголий, між ногами кривава мішанина, в одній руці шматок скла, у другій — зім'ятий папірець…
Роман дістав із кишені той папірець, розгорнув. Почав читати.
— Де ж він цю гидоту взяв?! — прошепотів уражено. Дивиться — за папірець пасмо волосся русявого вчепилося.
— Ні, — мов ошаленів. — Бути не може. Не може… Запхнув папірець назад у кишеню, долонями лице закрив.
— Романе, — чує. — Я тут подумав…
Підняв голову — Залусківський стоїть.
— Вип'ємо? — Роман питає.
— Давай.
Роман приніс пляшку, дві стопки.
— Хай земля буде пухом, — Залусківський перехрестився.
— Спасибі тобі… — Роман каже.
— Та ти що!
— Льонька казав, ти дощок дав.
— Та хіба тільки дощок?! — Залусківський витер губи рукавом. — І хіба я один? Усе село… Я тут подумав…
— Спасибі тобі. Ніколи не забуду, — Роман говорив і хмелів. — Жінка он виє, а я — не можу! І хотів би… А щось воно здавило всередині… І все. Наче вікна хто камінням закидав.
Дихати не можу…
— Е-е-е, то не діло, — веде своєї Залусківський. — Я тут подумав… Отак сидіти будеш — пропадеш. Іди, мабуть, далі копу стерегти.
— Нащо мені тепер? — Роман до нього тоскно посміхається. — Я хотів трактора в тебе взяти, поле засіяти. Із Сашкою… А тепер…
— Та що ж тепер — твоєму полю довіку бур'янами цвісти?
— Е-е-е, не гризи душу! Потім засію… На той рік.
— Мені душа болить. Твоє поле з моїм межує. На моєму пшениця, на твоєму — хащі.
— Не тре' мені того поля.
— То продай.
— Не продам. Хай стоїть. Може, засію на той рік. Роман ізнову налив. Випили. — Ішов би на копу, — все про одне Залусківський. — Без роботи — біда. Однаково гроші заробляти треба.
— От далася тобі та копа! — шепоче Роман. — Не піду.Інших шукай…
Катерина з Людкою після
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.