Читати книгу - "Поза межами болю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Невже божа й людська жорстокість украла йому також його сльози?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нагло сліпий товариш перебив хлипання Саба голосом, який прийшов, здається, з границі вічності, з-поза меж добра і зла.
Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:
— Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і — щасливі.
Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м'яким голосом:
— Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.
Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.
Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.
Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не при-неволив їх шукати наново за одробинками хліба.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я перестав обшукувати свої обдерті лати. Мрія понесла мене далеко-далеко.
Святий вечір...
Моя дружина і мій маленький син у родичів...
В великій, теплій кімнаті ялинка...
На ній повно світла і всього, чого дитяча душа забажає...
Вся родина стоїть довкола ялинки..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я, обшарпаний, знуждований, окривавлений, більше труп, чим людина, підходжу нишком, тихесенько на пальцях під вікно й дивлюся всередину...
Моя дружина щось говорить до дитини, бере її за ручку й усміхається легенько...
Тінь задуми лягає на її чоло...
Може, вона в цій хвилі згадує мене?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дитина дивиться матері довго в вічі й питає її:
— Мамо, чому тата тут нема? Я так хочу, щоб тато навчив мене колядувати:
"Христос родився..."
Щось мною струсонуло, як буря слабенькою висохлою билинкою на замерзлому степу...
— Сину мій!..
Хапаюсь руками віконниці, щоб не впасти...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мряка з моїх очей розвівається...
Дружина й син дивляться в вікно, під котрим я стою...
Боже!..
Невже вони обоє побачили й пізнають мене?
Як мене тягне до них, як тягне...
Там моє життя, там моє сонце, там усе моє!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Але якась важка рука кладеться мені на плечі...
І чую, що я не в силі увійти всередину...
— Хто я? Я — недостойний товариства дружини, сина й родичів...
Вони всі все ж таки щасливі...
А я виджу непроглядну, непроходиму прірву між їхнім щастям і між моєю нужденністю...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ні, я не маю права до цих людей...
Чого я прийшов сюди?..
Це сон... це божевільна мрія хорої уяви, що я колись був людиною... що я жив родинним щастям і радів промінням сонця...
Мені здається, що я віками животів у беззоряній ночі... в темній ямі... між холодними плазунами... і віками там конатиму...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поза межами болю», після закриття браузера.