Читати книгу - "Малюк"

— Це я зрозумів, — сказав Вандерхузе. — Де ви нас чекаєте через годину?

Настало мовчання.

— Чекаю вас через годину, — знов відвернувшись від мікрофона, діловито повторив Комов. — За годину ви впораєтесь?

— Де? — сказав Вандерхузе. — Де чекаєте?

— Якове, ви мене чуєте? — голосно запитав Комов з тривогою.

— Чую вас чудово, — промовив Вандерхузе і розгублено озирнувся на нас. — Ви сказали, що чекаєте нас через годину. Де?

— Я не казав… — почав Комов, але його відразу ж перервав голос Вандерхузе, такий самий глухуватий, ніби на віддалі від мікрофону:

— А чи не час нам обідати? Стась там, напевне, засумував, ти як гадаєш, Майко?

Майка знервовано захихотіла.

— Це ж він… — промовила вона, тикаючи пальцем у екран. — Це ж він… там…

— Що відбувається, Якове? — гаркнув Комов.

Дивний голос — я навіть не зрозумів чий — промовив:

— Я тебе, стариганя мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу…

Майка, сховавши обличчя у долоні, гикала від нервового реготу, притискаючи коліна до підборіддя.

— Нічого особливого, Геннадію, — промовив Вандерхузе, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Непорозуміння. Клієнт розмовляє нашими голосами. Ми його чуємо через зовнішню акустику. Маленьке непорозуміння, Геннадію.

— Ви його бачите?

— Ні… Втім, ось він з’явився.

Хлопчик знову стояв біля своїх прутів, уже в іншій, але в такій самій незручній позі. Він знову дивився нам просто у вічі. Потім його рот трішки відкрився, губи дивно скривились, оголивши ясна і зуби в лівому куті рота, і ми почули Майчин голос:

— У кінці кінців, якби в мене були ваші бакенбарди, я б, може, ставилася до життя зовсім по-іншому…

— Зараз він розмовляє голосом Майки, — незворушно повідомив Вандерхузе. — А зараз подивився у ваш бік. Ви його все ще не бачите?

Комов мовчав. Хлопчик усе стояв, повернувши голову в його бік, зовсім непорушний, ніби скам’янілий, — дивна постать у густіючих сутінках. І тут я раптом зрозумів, що це не він. Постать розпливалася. Крізь неї проступив темний край води.

— Ага, бачу! — задоволено сказав Комов. — Він стоїть за двадцять кроків від корабля, так?

— Так, — сказав Вандерхузе.

— Не так, — сказав я.

Вандерхузе придивився.

— Дійсно, мабуть, не так, — погодився він. — Це, напевне… Як ви це називаєте, Геннадію? Фантом?

— Стривайте, — сказав Комов. — Ось тепер я бачу його по-справжньому. Він іде до мене.

— Ти бачиш його? — запитала мене Майка.

— Ні, — відповів я. — Вже темно.

— Не у темноті справа, — заперечила Майка.

Напевно, вона мала рацію. Сонце, щоправда, зайшло, і сутінки згустилися, але Комова я на екрані розрізняв і бачив танучого фантома та злітну смугу, і айсберг удалині, а от хлопця я більше не бачив.

Потім я побачив, що Комов сів.

— Підходить, — промовив він упівголоса. — Зараз я буду зайнятий. Не відволікайте мене. Продовжуйте уважно стежити за околицями, але ніяких локаторів, ніяких активних засобів взагалі. Спробуйте обмежитись інфраоптикою. Все.

— Вдалого полювання, — сказав Вандерхузе в мікрофон і підвівся. Вигляд у нього був урочистий. Він суворо глянув на нас поверх носа, звичним плавним рухом збив бакенбарди і промовив: — Отари у хлівах, і вільні ми до ранку.[15]

Майка конвульсивно позіхнула і промовила:

— Спати мені хочеться, чи що? Чи це від нервів?

— Між іншим, спати нам тепер доведеться зовсім мало, — заявив Вандерхузе. — Давайте зробимо так. Нехай Майка йде відпочивати. Я залишуся біля екрана, а Стась нехай спить біля рації. Через чотири години я його розбуджу, як ти гадаєш, Стасю?

Я не заперечував, хоч і сумнівався, що Комов стільки висидить на морозі. Майка, продовжуючи позіхати, теж не заперечувала. Коли вона пішла, я запропонував Вандерхузе приготувати кави, але він відмовився під якимось сміховинним приводом — напевно, він хотів, щоб я поспав. Тоді я влаштувався біля рації, переглянув нові радіограми, не виявив нічого термінового і передав їх Вандерхузе.

Деякий час ми мовчали. Спати зовсім не хотілося. Я так і сяк прикидав, якими ж мають бути вихователі П’єра Семенова. Людське дитя, виховане вовком, бігає на чотирьох і гарчить. Ведмежа людина — теж. Взагалі виховання повністю визначає модус вівенді[16] будь-якої істоти. Тобто не так, щоб повністю, але помітно визначає. Чому, власне, наш мауглі залишився людиною прямостоячою? Це наштовхує на певні роздуми. Він ходить на ногах, він активно користується руками, це все саме собою не є щось уроджене, це виховується. Він може розмовляти. Звичайно, він не розуміє того, що говорить, але помітно, що ця частина мозку, яка відповідає за мову, задіяна в нього пречудово… До того ж він запам’ятовує все з першого разу! Дивно, дуже дивно. Негуманоїди, про яких я знаю, були б зовсім не здатні так виховати людське дитя. Прогодувати його, приручити — зуміли б. Дослідити у своїх дивних лабораторіях, схожих на велетенську діючу модель кишечника, — теж зуміли б. Але побачити в ньому людину, ідентифікувати в ньому людину, зберегти в ньому людину — навряд. Невже це все-таки гуманоїди? Нічого не розумію.

— У будь-якому разі, — сказав раптом Вандерхузе, — вони гуманні в найширшому розумінні слова, яке лише можна вигадати, якщо вони врятували життя нашому немовляті, і вони геніальні, бо зуміли виховати його схожим на людину, нічого, можливо, не знаючи про руки та ноги. Як ти гадаєш, Стасю?

Я невизначено гмикнув, і він замовк.

У рубці було тихо. База нас не турбувала, Комов теж не виходив на зв’язок; на темному екрані спалахували, переливаючись, райдужні полотнища сяйва, і в їхньому примарному світлі був ледве помітний Комов, що сидів зовсім нерухомо, а хлопчика мені так і не пощастило роздивитися жодного разу. Та справа в них явно йшла на лад, бо великий бортовий обчислювач час від часу починав тихенько чавкати і бурчати, перетравлюючи й організовуючи інформацію, яку отримував із транслятора. Потім я задрімав, і наснилися мені, пам’ятається, якісь похмурі неголені восьминоги в синіх спортивних костюмах і з парасолями. Вони вчили мене ходити, а мені було так смішно, що я постійно падав, викликаючи в них неабияке невдоволення. Прокинувся я від м’якого і неприємного штурхана в серце. Щось сталося. Щось тривожне. Вандерхузе сидів, напружено нахилившись до екрана, вчепившись руками за поруччя.

— Стасю! — гукнув він неголосно.

— Так?

— Поглянь на екран.

Я вже й без того дивився на екран, але не бачив поки що нічого особливого. Як і раніше, палахкотіли і переливалися небесні вогні, Комов сидів у колишній позі, далекий айсберг відсвічував рожевим і зеленим. Потім я побачив.

— Над горами? — пошепки запитав я.

— Так. Саме над горами.

— Що це таке?

— Не знаю.

— Давно?

— Не знаю. Я помітив цю штуку хвилини дві тому.