Читати книгу - "Фаворит"

Трагедія Білла відсунулася геть, але тому, що я раніш поставив собі це важке завдання, — закрокував до стоянки фургонів.

Там була страшенна тиснява. Адже сьогодні в кожному заїзді брало участь двадцятеро коней і сюди з'їхались усі фургони, які тільки вдалося найняти. Я вештався між ними, наспівуючи якусь пісеньку, й зрідка поглядав на номери.

АРХ-708.

Моє піднесення луснуло, як мильна бульбашка.

Адже це був саме той фургон системи Дженнінгса. Стара, порепана фарба. I жодного тобі знака — хоча б ім'я власника або тренера.

В кабіні порожньо. Я обійшов фургон і вліз у нього.

Там теж порожньо, коли не вважати на відра, решітки для сіна й попони. Підлога встелена соломою. Три дні тому вона була вимита.

Мені сяйнуло: може, попона підкаже, чий це фургон? Адже тренери й власники ставлять на них свої ініціали. Дві літери теж багато можуть підказати.

Я підняв попону. Вона була рожевого кольору з бурою облямівкою. А ось ініціали! Я остовпів. Коричневим шовком на попоні вишито «А. Й.»

Це була моя власна попона.

Піт, коли я повернув його із захмарних висот на землю, не зміг відповісти на жодне моє питання. Він сидів, прихилившись до стінки вагарні, з бокалом шампанського в одній руці й сигарою в другій, оточений натовпом друзів. Їхні бурякові й сині обличчя свідчили, що бенкет відбувається вже давно.

Ден тицьнув і мені в руки бокал.

— Де ти пропадав? Адже ти виграв на Паліндромі. На ось ковтни. Хазяїн платить, дай йому боже.

Очі його сяяли захватом, який і я лиш недавно почував. Це розрадило мене. Бо день таки справді був святковий. А таємниці могли й підождати.

Я одпив ковток і засміявся у відповідь.

— Ти теж добре скакав, сучий сину! Вип'ємо за Золотий кубок!

— Що ти? У мене й надії немає. — Хоч його сяюче обличчя підказувало, що він про те навіть не турбувався. — У мене є ще одна пляшка. — Пірнув Ден у тисняву натовпу.

Роздивившись, я помітив Джо Нантвича, затиснутого в куток могутнім Тюдором. Гігант йому щось вичитував, і Джо, досі в жокейському спорядженні, слухав його з нешасним виглядом.

Ден повернувся з відкоркованою пляшкою й налив бокал. Він простежив за моїм поглядом.

— Не знаю, п'яний був Джо чи ні, але він таке накоїв!

— Я не бачив.

— Тоді ти пропустив небувале видовисько! Він не намагався зробити жодного кроку. Його кінь зупинився наче вкопаний перед бар'єром. А то ж був другий фаворит! От і дістає зараз на горіхи. — Ден тицьнув пляшкою в напрямку Джо. — I по заслузі. Хай не шахрує!

— То ж власник Болінгброка, — зауважив я.

— Так. Його колір. Ну й дурень Джо! Власники фаворитів рідко трапляються.

Кліффорд Тюдор майже скінчив. Коли він одвернувся з гнівом від Джо, ми почули:

— … думаєш, я тобі подарую? Зроблю все можливе, щоб відсторонити тебе од змагань.

Він велично пройшов повз нас, кивнувши на знак того, що пізнає мене, — і я не міг стримати подиву.

А Джо прихилився до стінки, щоб не впасти. Обличчя зблідло й зросилося потом. Він здавався зовсім хворим. Підійшов до нас і закричав, нітрохи не турбуючись, що хтось почує:

— Сьогодні вранці мені дзвонили. Той самий голос. Тільки наказав: «Не вигравай шостого заїзду!» — і повісив трубку. Я навіть не встиг щось відповісти. А тут ще оте попередження: «Болінгброк. На цьому тижні…» Нічого не розумію. Я ж не виграв. I тепер ця сволота… каже, що візьме іншого жокея… і розпорядники починають доскіпуватись… я вже ледве живий.

— Сьорбни шампанського, то й полегшає, — порадив Ден.

— Не треба мені твого смердючого співчуття! — визвірився Джо і, схопившись за живіт, кинувся до роздягальні.

— Що за чудасія? — мовив Ден.

— Не знаю, — промимрив я, ще дужче зацікавлений «неприємностями» Джо. Телефонний дзвінок суперечить попередженню… Хтось, як завжди, вимагав свого, а водночас інший погрожував розправою. — Мені хотілось би знати, чи не бреше Джо? — закінчив я.

— Авжеж, — погодився Ден.

Зайшов розпорядник і попередив, що навіть з нагоди такого виграшу не дозволяється пити у вагарні, й порадив нам перебратися до роздягальні. Ден так і вчинив, а я допив свою склянку й пішов до Піта.

Той ніяк не міг визволитись од цілої зграї бажаючих випити. Вони всіляко доводили, що не всі пивнички іподрому вже зачинені.

Я рішуче підійшов до нього, й Піта одразу залишили у спокої.

Ми попростували до воріт.

— Ну й день сьогодні видався! — мовив Піт, утираючи хусточкою лоба та випльовуючи недопалок сигари.

— Чого ж, непоганий, — підкреслив я, дивлячись йому в обличчя.

— Можеш кепкувати скільки завгодно, але я більше тверезий, ніж суддя, і сам вестиму свою машину.

— Гаразд. Тоді тобі неважко буде відповісти мені на одне питання.

— Будь ласка.

— В якому фургоні привезли сюди Паліндрома?

— Гм. Я найняв там якогось. Адже в мене було цілих п'ять коней. Трьох прикотив у своєму фургоні, а для Паліндрома й «молодика», що на ньому скакав сьогодні Ден, довелось наймати.

— Де саме?

— А що? Фургон уже доволі старий, дорогою стався прокол, але коням це не зашкодило, інакше Паліндром не виграв би скачку.

— Не в цьому річ. Мені доконче потрібно знати, звідки той фургон.

— Коли хочеш купити — не варто. Мотлох!

— На біса він мені здався! Де ти найняв його?

— Де й завжди. Фірма «Літлпетс» у Стейнінгу. — Він нахмурився. — Зачекай! Спершу вони казали, що всі фургони розібрано, а потім раптом дали цей, коли я згодився на будь-який.

— Хто його вів?

— Їхній постійний водій. Бурчав, що доводиться дримбати в такому курнику. Два кращі фургони саме перед змаганнями вибули з ладу, і він усю дорогу лаяв адміністрацію.

— Ти його добре знаєш?

— Не те щоб дуже, але він частенько водить наймані фургони. I завжди бурчить. Але навіщо все це тобі?

— Можливо, це має якийсь стосунок до смерті Білла, — одказав я. — Та все це поки що здогадки. Ти б не дізнався, звідки пригнали той фургон? Спитай фірму, що наймала його. Тільки не згадуй мого прізвища…

— Це дуже важливо?

— Атож.

— Тоді я завтра ж їм потелефоную.

Наступного дня, угледівши мене, Піт повідомив:

— Я запитував про той фургон. Він належить одному фермерові поблизу Стейнінга. Ось його прізвище й адреса. — Він видобув двома пальцями цидулку з кишеньки й подав мені.