Читати книгу - "В Країні Сонячних Зайчиків"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Глечику нічого не залишалось, як тільки кивнути.
А підозрілі іноземці швидко пішли у хащі. Жінка, йдучи, припадала на праву ногу.
Дивлячись на неї, Вася чогось згадав Люську Бабенчук. Тижнів зо два тому її поклали в лікарню: щось у неї трапилося з ногою. Катерина Степанівна вже кілька разів казала, що Бабенчук треба провідати. Але поки що ніхто так і не зголосився. Усі знаходили причини, щоб відмовитися: той сам до лікаря з мамою мусив іти, в того басейн, в іншого фігурне катання — завантажені зараз діти. Однак причина була серйозніша. Нещодавно клас оголосив Люсьці бойкот — за те, що вона ябеда і на всіх «капає».
І хоч Вася теж відмовився, у глибині душі він жалів хвору Люську. Він сам лежав колись у лікарні і знав, як це невесело.
Але то була одна лише мить — ота згадка про ябеду Люську Бабенчук.
Наступної миті Вася забув про Люську. Гіркі думи про кепське становище, в яке він потрапив, охопили хлопця.
«Ну от! Догралися! І Валера десь зник. І я сам у якусь халепу втрапив! Що ж тепер буде? — з відчаєм думав Глечик. — А дома вже, мабуть, хвилюються… І мама, і сестра, і тьотя… А головне — що з Валерою?..»
Він мало не плакав.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому з'являється незнайомка. Дзеркальце
І раптом Вася почув шелест. Він обернувся. Перед ним стояла незнайомка. Біле пишне волосся. Чорна маска на обличчі. Довга, аж до п'ят, вся у золотистому мереживі блакитна сукня. Незнайомка нагадувала таємничу казкову фею.
Вона приклала палець до губ і змовницьки прошепотіла:
— Мовчи!..
Але сказано це було веселим тоном: так говорять, коли граються.
Зовсім мовчати вражений Глечик, звичайно, не міг.
— Ви хто? — пошепки спитав він.
— Незнайомка, — теж прошепотіла вона, усміхаючись.
— Як це — Незнайомка? — здивувався Вася.
— А отак. Хто такі незнайомці? Ті, кого ми не знаємо. Ти мене не знаєш, отже, я для тебе Незнайомка… А ти хто?
— Ну тоді я теж незнайомець, — хмикнув Вася. — Незнайомець Вася Глечик з четвертого «Б» класу.
— А що ж ти тут робиш, незнайомець Вася Глечик з четвертого «Б»? — тихо засміялася вона.
— Сиджу…
— Отак прийшов сам у ліс, заліз у кущі й сидиш?.. Та ще й з портфелем…
— Та ні… Я прийшов не сам… З другом прийшов, з Валерою.
— А де ж він, друг Валера?
— Не знаю, — знизав плечима Вася. — Десь зник… пропав… Несподівано.
— От тобі й маєш! Що ж він тебе кинув чи що? Отакі-то друзі!
— Кинув? Валера?
— Ну… може, злякався?.. Все-таки ліс…
— Валера? Злякався? Та ви що?! Та це такий хлопець!.. Він нічого в світі не боїться. Навіть директора Ярослава Івановича. «Злякався»!.. У нас у класі всі вареники порівняно з ним, — Вася зітхнув. — І я… теж…
— То де ж він дівся, цей герой?
— Не знаю, — Вася знову зітхнув. — Чесно кажучи, я так хвилювався… Черевик подертий у траві знайшов. Здається, його… Валерин. А тут ще…
— Що?..
Вася на мить завагався — казати чи ні?
Незнайомка одразу сподобалася йому, припала до душі. І голос у неї був добрий, лагідний. І пахло від неї ніжними приємними парфумами. А Вася любив гарні пахощі: і мама, і тьотя Зіна, і навіть сестричка Талочка завжди вживали гарні парфуми… І взагалі, хто його зна, чого хтось одразу подобається, а хтось ні. От ті двоє йому відразу не сподобалися, а Незнайомка сподобалась. І Вася прошепотів:
— Будьте обережні! Тут якісь підозрілі іноземці вештаються. По-моєму, шпигуни. Когось шукають.
— Іноземці, кажеш…
— З якоїсь Ландії. Дуже несимпатичні…
Незнайомка одразу посерйознішала, прислухалася.
— Ідуть… — прошепотіла вона. — Вже не встигну… Добре, що я тебе зустріла. Слухай, от тобі дзеркальце, — в руках її блиснуло маленьке кругленьке люстерко. — Сховай його швидше!.. І збережи. Воно ще стане тобі в пригоді. І сам ховайся.
Вона взяла маленький флакончик, що висів у неї на шиї на довгому тоненькому срібному ланцюжку, і пшикнула на Васю парфумами:
— Це щоб вони тебе не почули, не знайшли. Щоб забули про тебе. Ховайся! Швидше!
Вася схопив дзеркальце, сунув за пазуху і поповзом переховався мерщій під інший кущ.
І саме вчасно.
На галявину вибігли захекані «іноземці».
Побачивши Незнайомку, вони спинились, мов укопані, перезирнулися, і Глечик почув, як «іноземка» тихо сказала «іноземцеві»:
— Вона!.. Тільки ж — обережно!
— Обережно! Аякже! Ху!.. — І на обличчі «іноземця» враз розцвіла улеслива привітна усмішка.
«Іноземка» теж заусміхалася так, наче побачила найближчу подругу.
І отак, усміхаючись, вони рушили до Незнайомки.
— Добрий день! Добрий день! Здрастуйте! Здрастуйте! — розставивши руки, мов для обіймів, сказала «іноземка».
— Палкий, тобто гарячий привіт! Ху! — прикриваючи долонею рота, сказав «іноземець».
— Здрастуйте! Добрий день! — усміхнулася Незнайомка.
— Що? Гуляєте? Дихаєте свіжим повітрям? — лагідно спитала «іноземка».
— Чи, може, грибочки збираєте? Ху! — знову прикрив долонею рота «іноземець».
— Гуляю, дихаю свіжим повітрям… А може, й грибочки збираю… Мухомори! — весело засміялася Незнайомка.
«Іноземці» перезирнулися, — видно, не знали, що питати далі.
І тут раптом «іноземка» зойкнула й схопилася рукою за око:
— Ой! Щось в око попало!.. Ой! Ой!
— Давайте я подивлюсь, — сказала Незнайомка.
— Ні-ні! Я сама! Дайте тільки дзеркальце! А то я своє вдома залишила.
— На жаль, нема в мене дзеркальця, — розвела руками Незнайомка. — Теж удома залишила.
— Як?! — вмить забувши про око, опустила руку «іноземка». — Як залишили?!
— А отак! Як і ви! — усміхнулася Незнайомка.
— Не жартуйте! Щоб така гарна жінка та не мала дзеркальця! Щоб залишила вдома! Не може бути! Ху! — Рота рукою, «іноземець» уже не прикривав.
— Уявіть собі! Забула! У ванній, на поличці.
— У ванній? На поличці? Це ж треба! — іронічно мовила «іноземка».
— Неправда! Ху! — «іноземець» так хукнув, що з сусіднього дерева посипався на землю справжній дощ зів'ялого листя.
Незнайомка нічого сказати не встигла, бо в цю мить на галявину вибіг височенний, худий вусатий чолов'яга у спортивному костюмі.
— Вибачайте! Запізнився… Безсмертний!.. Безсмертний! — Він по черзі потиснув руки «іноземцям» і з розгону сунув руку Незнайомці. — Безсмертний!
— Дуже приємно! — усміхнулася Незнайомка.
— Тьху! — схаменувся чолов'яга і обернувся до «іноземців». — Ну, як тут у вас?
— Ніяк, — скривилася «іноземка». — Каже, що нема.
— Як це — нема? — здивувався Безсмертний. — Агентурні дані точні. Було!
— От-от! Агентурні дані є, а його нема. Ху! — хукнув «іноземець».
— Кумедні ви якісь! — засміялася Незнайомка.
— Це не ми, а ви кумедні. Дайте, будь ласка, дзеркальце! — верескнула «іноземка».
— Ви ж бачите — діватись вам нікуди. Ху! — хукнув «іноземець».
— Ви ж, мабуть,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В Країні Сонячних Зайчиків», після закриття браузера.