Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

Другий приклад: кіт, побачений «звичайним чином», у межах опису з Геніальної епохи продемонстрував би кілька рис: ліниву нерухомість, елегантність постави і рухів, нерозгаданий брак виразу округлих очей. Шульц пише:

«Їхня досконалість затривожувала. Замкнені в доладності й акуратності своїх тіл, вони не знали хиб, ані відхилення. На хвилинку сходили углиб, на дно своєї істоти, і тоді нерухоміли у своєму м'якому хутрі, грізно й урочисто поважнішали, а їхні очі заокруглювалися, як місяці, всотуючії зір у свої вогнисті лінії. Але вже по хвилині, викинуті на берег, на поверхню, — позіхали своєю ніщотою, розчаровані і без оман» [Геніальна епоха; 127].

Настільки справжня деталь помічена тут у своїх найбільш невловних проявах — і щойно висновок, узагальнення, продовження, подальша оповідь — перетворюється на міф, переміну, вступає у сферу Шульцівської казки. Досить бодай раз побачити акацію на вітрі та запам'ятати еластичні вигини гілок, наче афектовані, характерні для них нахили, до яких — як виглядає збоку — їх змушує не вітер, а сама природа цього манірного листя, щоб зрозуміти істинність слів: «Здавалося, що ті дерева афектують вихор, театрально збурюючи свої крони, щоб у патетичних перегинах показати витворність листяних віял…» [Серпень; 20].

Кажучи про Цинамонові крамниці, Шульц ужив формулювання «банкрутство реальності». Так, банкрутство в її претензії на однозначність, на зачовгану незмінність. Поет-міфотворець, визнаючи її підстави, водночас протиставляє себе їй, накидає їй нові закони, отримує небувалі досі наслідки. Адже фантазотворчість Шульца не вчиняє нової реальності поруч, незалежної від тої доступної повсякденному досвідові й розумінню. Навпаки: він занурюється в неї, оминаючи нічийні царини, не заторкнуті людським знанням, він віднімає в реальності поважність, міряючись із нею на її втоптаних гостинцях. І щойно тут народжується Шульцова метафізика — ніколи не містика світу Кафки! — метафізика оживленої матерії. Проникливе знання цього принципу, не лише у творчій практиці, а також у повному самоусвідомленні її шляхів і механізмів, висловив Шульц на полях однієї рецензії.

«Коли сучасний письменник хоче знайти обґрунтування, виправдання для трансцендентного світу, вміщуючи його в точках, де наше знайомство з дійсністю, де наше знання має прогалини, — він сягає цілком протилежного наслідку, дискредитує фантастичний сюжет. Між трансцендентним світом і природною дійсністю немає жодного помосту».

Певна видимість об'єктивної реальності дотримана, певні її зовнішні рудименти шановані й надалі, а водночас під сумнів потрапляють істотні її риси й закони: час, простір, окремішність поодиноких істот. Тканина і структура реальності зазнає послаблення, її догмати повалені — у роззброєну подібним чином реальність вступає міф із наче-раціоналістичною позірністю, антигероїчний, він іноді сам перекірливо підважує власну серйозність. Щойно тоді він здатний — так само непевний, як дійсність, що була захиталася, — непомітно її прошивати, затираючи межі поміж собою і нею. І превтілювати її нову постать — без пафосу, іноді з усмішкою, котра приземлює надміру високу напругу деміургічних сил Шульцівського світу.

А власне: гумор Шульца, проникливий і делікатно негучний! Він боронить від надміру серйозної постави, притаманної чужому йому світові, забезпечує від екзальтованих жестів. Як часто цей гумор рецензенти — вкрай неслушно — інтерпретують як акт деградації дійсності, коли він далебі є союзником міфу, який підносить дійсність до найвищого щабля. Ця приправа гротеску позбавляє твориво Шульца езотеричності, але не принижує, не випливає з пародійних інтенцій, та й не призводить до деструкції міфів, до їхньої компрометації.

Міфологія Шульца, що здобула у творчості такий досконалий вираз, не була для нього лише мистецькою грою: вона виростала з автентичних глибин його індивідуальності. Він мав справу з міфами щодня, хоча давно вже попрощався з «геніальною епохою» міфотворчого дитинства. Колись, у тридцятих роках, він відвідав у Лодзі свою приятельку і несподівано під час жвавої розмови спохмурнів з невідомих для господині дому причин. Урешті Шульц зізнався, що високий заводський комин, побачений несподівано у вікні, так його вразив і опанував, що він не міг уже того позбутися. Від тієї миті комин отой став третьою особою в розмові. Його неминуча та істотна присутність і можливості, які потенційно в ньому закладені, «стали наче реальністю для нас обох», — формулює його лодзька приятелька. «Пригадую собі, — пише вона, — як, сидячи зі мною у кав'ярні в Лодзі, він розповідав мені про життя поштової марки [Рудольфів альбом для марок із Весни. — Є.Ф.], аж тут несподівано до мене підійшла знайома, щоб привітатися. Вона присіла до нашого столика, а він далі говорив про те, що й раніше, наче внутрішньо ігноруючи її, просто її не помічаючи».

Від жаху комина він тікав у країну барвистості — в утіху поштових марок. Там була його міфічна вітчизна. В ній він знаходив притулок од відчуття загрози, а тих фантомів, які й туди здужали вторгнутися, роззброював, приручав у творчості гумором, гротеском, який позбавляв їх смертельної отрути. Зауважмо, що там, де у творах Шульца елемент жаху є мізерним або й узагалі відсутній, — гротескний глум стриманий, іноді його взагалі брак; він сильнішає як протиотрута мірою наростання «жахливих» сюжетів.

Скажімо, в Трактаті про манекени читаємо: «— Чи відомо вам, — говорив він приглушеним голосом, — що мій брат унаслідок тривалої і невиліковної хвороби поступово перетворився на згорток гумових кишок, що моя бідна кузина вдень і вночі носила його в подушках…» І враз тональність, аура опису перемінюється: на підмогу прибуває, виявляючись навіть у стилістичній верстві, анулюючи жах, гумор: «Яке розчарування для батьків, яка дезорганізація їхніх почуттів, яка втрата усіх надій, що покладалися на обдарованого юнака!» [Трактат про манекени. Закінчення; 54].

А коли в заступницькому колі батька барвистому світові нічого не загрожує, слова не відмовляються навіть від вигуків ледь артикульованого захвату, вони не потребують іронії, дозволяючи собі вираз явного зворушення:

«Книга… Десь на зорі дитинства, на першому досвітку життя яснів горизонт від її лагідного світла. Повна слави, лежала вона на батьковому бюрку, а батько, тихо в ній занурений, терпляче потирав послиненим пальцем гребені тих перебиванок, аж ось сліпий папір починав імлитися, мутнявіти, маячити блаженним прочуттям і раптом злущувався клаптиками бібули й відслоняв павоокий, війчастий ріжок, а зір сходив, мліючи, у незайманий світанок божих кольорів, у чудовну мокроту найчистіших лазурів. О, те спадання полуди, о, те вторгнення блиску, о