Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

в той же час у моїй голові океани виходять з берегів, зорі падають на Землю, скелі тріщать і розвалюються, і молода красива держава з милозвучною назвою Україна, незважаючи на те, що україномовних пісень в ефірі стає все більше, все одно летить кудись в тартарари разом зі своїм сірим, убогим народонаселенням, бо якесь падло продало мені банку фальшивого молока. І всі ті сюрреалістичні картини — лише наслідок психо-емоційної діяльності, яку вивчав ще старий Фрейд, а молоді франко-іспанські митці назвали «схильністю підсвідомості до повсякчасної творчої діяльності» або стану екзистенції, тобто постійного перебування індивіда у безперервному потоці буття. Розумний ти, чорт забирай, скурвий сину! Проте на годиннику вже чверть на одинадцяту!

— Дякую тобі, кохана моя, — цілую дружину в щоку.

— Тебе чекати до обіду? — питає вона, передаючи мені подвійну канапку із «Шахтарською» (чому вже, наприклад, не «Тупорильною» чи «Бикоподібною») ковбасою та двома яблуками.

— Не знаю. Якщо сьогодні даватимуть гроші і буде черга до каси, то я точно не встигну, бо ввечері маю виставу. А якщо грошей не буде, то обов'язково прийду.

— Ну, то дивись, я борщ варю…

— Ти у мене чудова! — ще раз цілую й обнімаю дружину, потім швиденько граюся з донечкою у «баран-баран-буц», цілую, обнімаю і її, а вже за кілька хвилин знову вступаю у тихий листопадовий день.

На мені чорний, цілком чегеварівський берет і міцні армійські чоботи англійського зразка, а ще зелена армійська куртка американського спецназу — моя гордість і пиха. На цю справжню американську куртку, яка коштувала аж сімдесят доларів, я заробив на минулорічних новорічних виставах у палаці «Україна», де удавав півника в квартеті «Бременських музик». Отаке, бляха-муха, акторське життя, щоб отримати право носити справжню чоловічу річ, треба ледь не три тижні скакати «півником» перед слинявою дітворою і батьками, очманілими від бухла й салатів «Олів'є», та й самому бухати, аби потопити в алкоголі відразу до себе, яка виникає від усвідомлення того проституювання, яким примушує займатися тебе доля, аби заробити на хліб щоденний. «Жінка актриса — більше ніж жінка. Чоловік актор — менше ніж чоловік», — згадую слова Річарда Бартона, але мені від того стає ще гірше і я, аби відволіктися від сумних думок, вдаюся до гарного методу покращення настрою, який і вам рекомендую.

Ідучи дорогою на роботу, я починаю глибоко дихати, на деякий час затримуючи у легенях повітря й з кожним видихом уявляючи, як з мене виходить увесь негатив. У такий спосіб за десять-п'ятнадцять вдихів-видихів я відчуваю, як потроху мій розбурханий душевний стан стабілізується. Світ повертається до мене своїми звуками й фарбами, і я знову починаю бачити й відчувати не те, що коїться у мене в душі, а те, що знаходиться навколо.

А бачу я навколо старі пошарпані будинки, і розбиті дороги, і радянську будівлю заводу «Арсенал», і якісь іржаві металеві гаражі, які стоять у дворах колись красивих, а тепер; занедбаних купецьких будинків, і недолугі похилені парканчики, розбиті під'їзди, та старі іржаві «атєчєствєнні» автомобілі.

Навколо лежить напівзруйнована занедбана пострадянська країна, якій немає кінця і краю. Я згадую сюжет у телепрограмі, з якого довідався про одну з найголовніших причин, чому маємо таку кількість поганих доріг та напівзруйнованих будинків. І справа не в недбалості будівничих чи в тотальному економічному шахрайстві працівників ЖКХ. Справа в кліматі. За статистикою в середньому на Україні за осінньо-зимовий період стовпчик термометра переходить межу нуля в бік морозу й у зворотному напрямку близько 16-ти разів. Б той час, як у Європі цей показник становить в середньому 5–6 разів, а у скандинавських країнах усього 3–4 рази. Тобто в наших широтах вода замерзає й розморожується, замерзає й розморожується чи не втричі частіше ніж, приміром, в Бельгії, Нідерландах чи Німеччині. А це значить, що у наших шпарин на дорогах втричі більше шансів розширитися за зиму й перетворитися на калабані, а у цеглин — розтріскатися. От вам цілком вірогідна відповідь, чому у нас погані дороги й розхитані будинки. А також емоції, характери, вчинки, політикум, думки, сімейні стосунки, валюта, освіта, економіка, література, театр, чому ми маємо такі «підірвані» характери, що постійно хитаються з боку в бік від надмірних лінощів до нечуваного трудоголізму, від тотального алкоголізму до стовідсоткової тверезості, від повної толерантності до радикальної ненависті. І не в ментальності справа, вірніше, не тільки в ній, а в кліматі.

Проте я не перекладаю на клімат відповідальність за вади власного характеру, ні, я даю собі раду, що я дійсно не ідеал з усіма своїми забобонами, рефлексіями та емоційною нестійкістю. Але такий вже я уродився. Орест Лютий — українець нової доби, маргінал та інтелектуальний збоченець, артист та письменник, поет та сценарист, а також відданий патріот, що йде дорогою до метро, роздумуючи над проблемами впливу клімату на характери народонаселення України.

Ну, принаймні сьогоднішній день є комфортним, і це вже привід для маленької радості. «Нема поганої погоди — є не по погоді вдягнена людина» — каже англійська приповідка. А оскільки вдягнений я по погоді, то й погода мені здається прекрасною, трохи покращуючи настрій.

Бувають у листопаді такі тихі дні, коли небо утворює дах над головою. Мокре листя блищить нічним дощем, але повітря майже тепле й пахке. Зовсім не холодно, а якось так бадьоро й затишно. Липа у дворі натру сила довкола себе золотаве коло й дихає свіжістю чорного гілля. Дітлахи в синіх і червоних в'язаних шапочках вовтузяться біля гойдалок, і ноги мої ступають легко, наче під музику. Я люблю такі дні — глибокі та прозорі. Люблю тепло вдягнутися й піти гуляти на схили Дніпра. Опале листя шурхотить під ногами й лишає за собою пряний запах вологої землі. Далеко внизу маленькі білі пароплавчики із залишками яскравих літніх прапорців безпорадно туляться до гранітного парапету, як цуценята. Погляд котиться за соснові бори лівого берега, притрушені легким гаптуванням напівпрозорого туману. А навколо — лискуче, чорне гілля голих каштанів. І я люблю цей чорно-білий, чистий конструктивізм пізньої осені. Він затягує медом рани й подряпини в моїй душі, обволікає молочними киселями гострі кути мого мозку, я втягую носом його цілющі аромати, п'ю очима, душею, тілом. І мені стає легше. От і тепер я віддаюся спостереженню цієї сумної, декадентської пори року, в якій запах зів'ялих квітів і мертвого листя дає можливість разом із природою поринути в тихий спокій мудрої зрілості. І от вже ніякі недолугі думки та емоції не тривожать мене.

Я — сама мудрість і спокій, врівноважена