Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

Україна не відбулася як повноцінна держава. Я не маю сумніву, що боротьбу за справжню Незалежність моєї держави ще не завершено. Боротьба триватиме, але чи готові ми до цієї боротьби? Чи готовий народ виборювати свої права та свободи, будуючи цивілізовану, європейську країну? Щодо цього бере мене сумнів. Ми нащадки найгірших. Генетичне сміття, що знаходиться на маргінесах цивілізації. Адже усіх кращих за довгі роки борні повибивали, бо те народонаселення (народом його теж назвати важко), яке зараз стоїть у чергах, продає (купує) приватизаційні ваучери, бере участь у фінансових пірамідах, торгує на базарах, ганяє з-за кордону уживані автівки, мурує якісь недолугі садиби, живиться з городини, яку сам вирощує, скавчить про якісь соціальні пільги, просиджує півжиття перед зомбоящиками, жлуктить дешевий, роз'їдаючий мозок та печінку міцний напій «Козацький», щось собі викручує, обманює, хитрує — чи може оте бидло збудувати щось гідне? Чи можуть учорашні раби, вирвавшись із зоопарку під назвою СРСР, збудувати щось повноцінне й красиве? Відповідь однозначна — ні! Раби мріють не про свободу, а про власних рабів!

Тому шляхи у нас два — або учорашні комсомольці та комуністи, уся ця крупноморда та товстосрака партноменклатура, оговтавшись після романтичного періоду національного піднесення, почне знову зганяти «пострадянське бидло» назад лопатою у «совок», або «пострадянське бидло» відчує в собі силу національного відродження й породить зі свого середовища нову еліту, нових пасіонаріїв, які поведуть націю до нових висот і звершень!

Сорок років! Сорок років водив Мойсей свій народ по пустелі, аби повиздихали всі учорашні раби й народилися нові, горді й сміливі люди, що у борні з природою й обставинами вигострили свій дух і зброю, аби завоювати собі право на вільне й натхненне життя, право називатися народом, що має свою Землю Обітовану, шанує свою віру, будує свої храми, творить СВОЮ історію!

Чекає Україна на свого Пророка. А поки вона чекає, різні хитрі пройдисвіти, які й гадки не мають, що є така країна — Україна — зі своєю історією, традиціями, культурою, потроху приватизують фабрики й цілі промислові агломерації, авіакомпанії й пароплави, порти, залізничні станції, підприємства, приватизують землю (хоч це і заборонено законом), вивозять з країни метали, розпилюючи на брухт цілі заводи, шахти та цілком боєздатні підводні човни. Продають на Схід і Захід збагачений уран та бойові ракети середнього радіусу дії, бомбардувальники й винищувачі, не гребують також сировиною, за безцінь продаючи природній газ, залізну руду та соняшникове насіння. Колись оговтається народ, та пізно буде. Гляне навкруги, аж нічого немає, окрім тотального зубожіння та сотні-двох супербагатих дядьок і тьотьок, що, обклавшися армією, міліцією та спецслужбами, боронять свої статки від голодного народу.

А може бути й інакше. Можемо встати, сказати: «Досить!». Досить жити у брехні та облуді, досить коритися колишнім партійним холуям, якщо нема власних сил та еліти, то давайте вчитися на кращих світових прикладах, давайте запросимо спеціалістів з-за кордону, як це неодноразово було в нашій слов'янській практиці ще з часів Рюріковичів. І нічого страшного в тому, що вони будуть нас повчати. «І чужому повчайтесь, і свого не цурайтесь!» — це ж Шевченко ще коли сказав… Але жлобство, ця одвічна карма нашої хуторянської, провінційної ментальності, роз'їдає все наше життя, як іржа. Оця недовіра, що її одвіку посіяно між українцями, не дає нам змоги згуртуватися и гуртом не батька побити, а всю ту загарбницьку наволоч, яка товчеться по нашій не нашій землі у вигляді «руських патріотів», що «відстоюють права російськомовного населення у сучасній Україні», а насправді виконують конкретне замовлення Кремля — посіяти розбрат та недовіру в нашому суспільстві. Як ті дикобрази, що мають гострі довгі голки і не можуть зігріти одне одного теплом своїх тіл, так і українці на словах прагнуть єдності та братерства, а самі ж через ті довгі голки взаємних претензій, обвинувачень, з'ясування стосунків не можуть по-справжньому обійнятися, як брати.

«Тепер я знаю, до чого мені снилися пацюки та дикобрази, — думаю, поволі ковтаючи ще гарячу гречану кашку, — наш народ — це суцільні пацюки та дикобрази, які нездатні збагнути той історичний шанс, побачити й відчути Золоту Піраміду Духу, яка, мов подарунок небес, «обломилася» нам два роки тому, геть несподівано». Це ж скільки мені буде у 2031 році, коли через сорок років виздихає покоління совкових рабів, дикобразів та пацюків, що борються за свою гнилу моркву та протухлий хліб? Шістдесят три! Ну, що ж, ще нічого. Ще, можливо, встигну трошки пожити у справжній незалежній Україні! А може й ні… Як Бог дасть.

Тим часом я їм свою кашку. Гугнявить радіо над вухом. Спершу співає Ірина Білик з групою «Цей дощ надовго», і мені подобається її пісня, потім дует «Аква Віта» (ну, це так собі), а потім якась пострадянська почвара, либонь якийсь недобитий троцкісто-бухаринець замовляє в цілком українській програмі «С чего начінаєтся родіна» у виконанні Марка Бернеса. Бернес починає співати про «будьонівку» і «скам'ю у ворот», а мені на ум приходять трохи інші слова:

З чого починалась Московія?

З гнилих і безкрайніх болот,

куди від навали татарської

ховався розбійний народ.

А може, вона починалася

з виймання очей у митця

і того пияцтва одвічного,

якому немає кінця?

О! Треба започаткувати такий проект типу «лагідна українізація». Взяти й українізувати найбільш одіозні комуно-імперські музичні твори: «День Побєди», приміром, переробити у «Слава Україні», чи «Тачанку» з «конармєйської» перетворити на «махновську», відновити історичну справедливість, а одеський блатняк «Шаланди повнії кефалі» переробити на кшталт «Вагони повнії москалів в Бескидах Роман підривав» і замість недолугого «Кості з малдаванкі» присвятити ту пісню провіднику УПА генералу Роману Шухевичу.

Отакі радикально-мистецькі думки блукають моєю головою. Після сніданку треба буде обов'язково записати цю думку до нотатника. (До речі, згодом цей задум Орест Лютий таки втілить у повномасштабному проекті «Лагідна українізація»). Проте після Бернеса ініціативу в радіоефірі перехоплює молода виконавиця Ані Лорак із піснею «Я і ти». Три-один на користь української пісні! Констатую я досить непоганий, як на сьогодні, результат, бо ще пару років тому окрім канонічних пісень Івасюка, фольклорно-народних та оперних співів в ефірі національного радіо рідко можна було почути гарну сучасну естрадну пісню. «Я і ти знову, як ні-і-іч і де-е-ень…» — чисто й прозоро виводить ноти красивий голос молодої співачки.

Дружина майже в такт пісні дзеленчить каструлями, маленька донечка, що вже попоїла, сидить на високому годувальному стільчику і тримає у маленькому кулачку сушку, посмоктуючи її раз у раз. Я ж доїдаю свою кашку. І