read-books.club » Сучасна проза » На запах м’яса 📚 - Українською

Читати книгу - "На запах м’яса"

176
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На запах м’яса" автора Люко Дашвар. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 100
Перейти на сторінку:
я моторних таких.

Глуха неприязнь капулетцівських аборигенів до Майки докотилася до Лупиного хутора за місяць. Спочатку Валерій Михайлович Троянов наслухався пліток, як повертався до хутора з наукової конференції в Чернігові, потім Санджив у Добриках зустрічав групу йогів, що вони час від часу влаштовували тренінги в його барлозі, і перетнувся з поштаркою. Не змовчала Галя, спитала зухвало:

— А що… дівка та, що в Петра хату купила, червоного ліхтаря вже на ґанку повісила?

— Нам усім ясного сонця вистачає, — відповів Санджив і, коли Галя взялася пояснювати ідеологічному толстовцю, яка зараза поряд із ним оселилася, тільки погладив поштарку по долоні: «Ну, нащо ви власну енергетику псуєте? Усміхніться… Ви ж добра…»

Ніяк не бажали городські сільських підтримувати!

На початку лютого до Томиного магазину по гречку, цукор і сірники Уляна завітала. Капулетцівські баби не церемонилися, обступили жінку: «Як там сусідка ваша?» Такого про Майку наговорили — Уляна вухам не повірила.

— Дарма ви дівчину ображаєте, — засмутилася. — Нічого поганого за нею не помічала.

— А гарного що?! — спитала Тома.

— Хату до ладу привела. Я думала — ніколи той бруд багаторічний не відмити, а вона навіть цвяхи в стінах повідчищала. Блищить усе.

— А на життя чим заробляє? Як ото раз у мене за царя Гороха п’ять шоколадок купила — відтоді її не бачила, — відрізала Тома. — А з голоду, кажуть, не попухла. Хто ж її там годує? А? З якої такої ласки?

Уляна й гадки не мала, як Майка виживає, та й на поталу капулетцівцям віддати сусідку не схотіла.

— І я дівчині допомагаю, і Валерій Михайлович, і Сашко, — відказала упевнено, навіть не усвідомила: останню краплю дьогтю щойно додала.

— А я казала: захребетниця! — авторитетно заявила Полканова Зоя.

— Та я б із глузду з’їхала в хаті без діла сидіти й чекати, поки мене хто нагодує! — Тома аж руками ляснула од роздратування. — А тій курві в радість із людей усе для себе висмоктувати. І де воно на нашу голову взялося?! От поселилися ж поряд нормальні люди: Уляна свічками своїми промишляє, Троянов книжку якусь пише, Саня-жид семінари проводить, на комп’ютері клацає, а про справи не забувають — городи садять, хати побілені, дерева обрізані, бур’янів навколо хат нема. А тут — на тобі! Цаца об’явилася!

Уляна так здивувалася, що Капулетці давно знають усе, що на Лупиному хуторі відбувається, навіть образитися за Майку забула. Усміхнулася розгублено.

— А давайте весни дочекаємося, — сказала. — От побачите — дівчина першою картоплю у землю вкине.

Капулетцівські затяті баби замовкли на мить, ніби картопля й була головним мірилом порядності. Тільки стара Горпина рукою махнула, мовляв, пусте.

— Дарма сподіваєшся, Уляно, — відказала. — У твоєї сусідки на подвір’ї крук гніздо звив. А то вірна прикмета: де стерво — там і крук. Не буде з неї людини…

— А ви, бабо, звідки про гніздо знаєте? — здивувалася Тома.

— Їздила підводою за хутір у ліс по дрова. На власні очі бачила.

Уляна поверталася на хутір — холодно. Зима в серцях. Сільські не винуваті… Звикли по правді. Не ховаються, однаково не вийде. Як Майці пояснити: це ж не місто, дитино, тут не можна поводитися, як у місті! То в глухій столиці твоєї появи чи зникнення ніхто й не помітить: вошкаються мільйони, випадають тисячі щохвилини, а всім байдуже, пнуться-метушаться… То в місті рот на замок і мовчи про свої біди, усміхайся вічним гуінпленом — один посеред мільйона інших скалічених гуінпленів. А тут не так, дитино. Тут людина з’явилася — подія. Обдивляться, розпитають, двері перед носом не зачинять, останнім поділяться, засуджувати не поспішать — усяке в житті трапляється. І тільки як фальш розчують, відсторонену зухвалість, презирство — отут вона й починається, сільська голгофа. Бичуватимуть без жалю, мов сліпі…

Усміхнулася тоскно: чи їй Майку вчити? Сама Богу молиться, щоби ніхто не дізнався, куди мчить вітром щомісяця…

— Холодно, — прошепотіла засмучено. Повернула до Майчиної хати. Зо два тижні не була. Аж самій цікаво: як живе бідаха?

Зайшла на подвір’я — крук чорнющий злетів з огорожі, закружив над обійстям. Уляна примружила очі, намагалася роздивитися посеред голих грушевих гілок крукове гніздо.

— Нема гнізда ніякого, — роздратувалася, посунула до хати.

У хаті блимало світло, та Майка не відчиняла. Уляна злякалася. Стукнула кулачком у скло.

— Майє… — Очима у вікно увіп’ялася. — Дитино… — Та дужче кулачком по склу.

— Ключ під дверима, — почула за спиною знайомий голос.

Озирнулася — Горох.

— А що тут, Толю?! — перелякалася чогось.

— Хворіє.

— А ти… — Тільки тепер докумекала: тверезий.

— «Фармацитрон» приніс, — безбарвно відповів кульгавий. Дістав ключ, по-хазяйськи розчахнув двері. — То ви куди: до хати чи з хати?

— Зайду… Спитаю: може, щось треба, — зніяковіла Уляна.

У хаті так весело стало — ряднинки смугасті, піч маками розцвіла, на полиці тарілки руба — Уляна розгубилася. Роззиралася зачудовано: коли це Майка встигла… Здається, тільки вчора на попечені пальці дмухала.

Пішла до тапчана, на якому тоненькою гілочкою трусилася дівчина: щоки пашать, очі вологі. Приклала долоню до Майчиного лоба: горить!

— Застудилася? Ну, чого ж мене не гукнула? — засмутилася. — Температуру міряла?

— Градусника немає, — прошепотіла Майка.

— То я зараз принесу. І меду. І калини… — Гайда до порога.

— Не треба.

Уляна так і заклякла:

— Чому?

Майка перевела вологі очі на Тольку Гороха — стояв біля дверей, як швейцар у дорогому готелі.

— Є в мене ліки… — сказала, та Уляні здалося: не про Гороха, не про застуду, температуру й «Фармацитрон»… Про щось інше, нікому не відане.

— Може, сама чогось хочеш? — мовила безпорадно.

— Геть нічого не треба. — Майка підштовхнула сусідку очима: «Ідіть, Уляно, дякую, що провідали…»

Уляна сунула до власної хати — сльози під кадик. Жалі перемішалися з прикрим подивом: щось тут не те. Дивна. Наче приховує щось страшне. Наче ніхто й ніколи не має дізнатися про те страшне. Може, праві капулетцівські баби: надто зухвала! Як ото геть нічого втратити не боїться. І дільничний Полукан має рацію: хто завгодно по селах хати купляє, тільки не панянки столичні.

— Як же так вийшло, що про Гороха й досі ніхто не здогадується? — здивувалася. Капулетцівські баби онде навіть про свічки її

1 ... 21 22 23 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На запах м’яса"