Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

Солдат із зеленими бакенбардами і досі стояв на почесній варті біля дверей палацу, але тепер він одразу ж впустив переможців, а потім їх зустріла Зелена Служниця. Вона провела кожного гостя у окрему кімнату, щоб вони спокійно відпочивали, доки чекатимуть прийому в Оза.

Солдат одразу ж повідомив Озу, що Дороті та її друзі повернулися, знищивши Злу Чаклунку, але Оз на це ніяк не відгукнувся. Усі думали, що могутній Оз одразу ж захоче їх побачити, але де там! Він нічого не повідомив ні на другий день, ні на третій, ні навіть на четвертий. Друзі дуже сердилися, що могутній Оз так із ними поводиться.

Вони ж виконали його бажання попри всі складнощі й небезпеки. Нарешті Страшило не витримав і звелів Зеленій Служниці передати Озові, якщо він зараз же їх не прийме, вони покличуть летючих мавп і з їх допомогою спробують з'ясувати, чому великий чарівник не дотримується своєї обіцянки. Коли мудрець дізнався про це, то, судячи з усього, не на жарт перелякався. Він просив передати друзям, що прийме їх у тронній залі наступного дня рівно в чотири хвилини на десяту. Він ще не забув про зустріч із мавпами у Краю Моргунів, тож не мав ані найменшого бажання побачити їх знову.

Четверо друзів провели безсонну ніч — кожен думав про те, чи виконає Оз його прохання, чи ні. Дороті ненадовго задрімала, і їй наснилося, що вона знову в Канзасі й тітонька Ем радіє її поверненню.

Рівно о дев'ятій ранку солдат із зеленими бакенбардами прийшов за ними, і за чотири хвилини вони всі разом увійшли до тронної зали.

Кожен із них очікував побачити Оза в тому образі, в якому той уже колись поставав перед ними. На їхній превеликий подив, у залі було порожньо. Вони стояли біля дверей, збившись до гурту, бо мертва тиша порожньої кімнати лякала сильніше, ніж будь-яке з облич Великого і Могутнього.

Раптом вони почули голос, який долинав звідкись із-під стелі. Голос промовив:

— Я Оз, великий і могутній. Навіщо ви прийшли до мене?

Друзі знову заходилися шукати поглядом постать, але ніхто нікого не побачив, тому Дороті запитала:

— Де ти?

— Я всюди, — відповів голос, — але для простих смертних я невидимий. Саме зараз я сиджу на своєму троні й готовий говорити з вами.

Справді, голос тепер лунав десь із-під трону. Друзі підійшли ближче, стали поруч, і Дороті почала:

— Ми прийшли нагадати про твої обіцянки, великий Озе.

— Про які обіцянки?

— Ти обіцяв доправити мене додому в Канзас, якщо не стане Злої Чаклунки Заходу.

— А мені ти обіцяв мозок, — сказав Страшило.

— А мені серце, — додав Залізний Лісоруб.

— А мені хоробрості, — промовив Лякливий Лев.

— А що, Зла Чаклунка Заходу справді загинула? — запитав Оз, і його голос, як здалося Дороті, трошки затремтів.

— Так, — відповіла дівчинка. — Я облила її водою з відра, і вона розтанула.

— Нічого собі! — здивувався голос. — Приємна несподіванка. Добре, приходьте до мене завтра, мені треба подумати.

— Ти мав уже достатньо часу на роздуми, — обурився Залізний Лісоруб.

— Більше ми не чекатимемо, — буркнув Страшило.

— Треба дотримуватися обіцянок! — вигукнула Дороті.

Лев вирішив налякати мудреця і громовито рикнув. Луна підхопила гарчання, Тото перелякався, кинувся вбік і випадково наштовхнувся на ширму, що стояла в кутку. Ширма з гуркотом упала на підлогу. І тут на друзів чекав новий сюрприз. Там, де вона стояла, був маленький немолодий чоловічок із лисою головою і зморшкуватим обличчям. Залізний Лісоруб здійняв сокиру й кинувся до чоловічка з криком:

— Хто ти такий?

— Я Оз, великий і могутній, — сказав чоловічок тремтячим голосом. — Не бийте мене, будь ласка. Я зроблю все, що ви попросите!

Друзі розгублено переглянулися.

— Я думала, Оз — Голова, яка вміє розмовляти… — розчаровано промовила Дороті.

— А я гадав, що Красуня, — буркнув Страшило.

— А я — що жахливий Звір, — промовив Лісоруб.

— А я — що Вогняна Куля! — гаркнув Лев.

— Ви помилилися, — сумирно сказав чоловічок. — Я просто вдавав із себе когось іншого.

— Вдавали із себе? — вражено вигукнула Дороті. — То ви не великий мудрець і чарівник?

— Тихше, дитинко, бо нас підслухають, і тоді мені кінець. Я вдавав із себе великого мудреця і чарівника.

— А насправді це не так?

— Не так, моя дорогенька. Я звичайнісінька людина.

— Ви не звичайна людина, — ображено заявив Страшило, — а надзвичайний дурисвіт.

— Так отож, — підтвердив чоловічок. При цьому він заходився терти руки так, ніби був дуже задоволений від почутого. — Я надзвичайний дурисвіт.

— Але ж це просто жахливо! — сказав Залізний Лісоруб. — Отже, мені ніколи не отримати серця?

— А мені хоробрості? — засмутився Лев.

— А мені мозку? — промовив Страшило крізь сльози, витираючи очі рукавом.

— Шановні друзі, — звернувся до них Оз. — Благаю вас, не думайте про ці дрібниці. Подумайте краще про мене: яка жахлива доля на мене очікує, якщо ви всім розкажете про мою таємницю.

— Невже ніхто не знає, що ви всіх дурите? — запитала Дороті.

— Ніхто, крім вас чотирьох. І ще мене самого, — додав Оз. — Я всім так довго морочив голову, що вирішив: нікому не вдасться мене розкусити. Дарма я взагалі пустив вас до тронної зали. Я ніколи не пускаю сюди підданих, і тому вони переконані, що страшнішого й могутнішого за мене не існує.

— Та я не можу зрозуміти, — спантеличено промовила Дороті, — як Ви постали переді мною у вигляді Голови, що вміє розмовляти?

— Це один із моїх фокусів, — сказав Оз. — Прошу за мною, ви все зараз побачите.

Він пройшов до маленьких дверцят у кінці тронної зали, й усі ввійшли туди за ним. Оз показав на стіл, де лежала велика голова, зроблена з кількох шарів паперу, з намальованим обличчям.

— Я підвішую її до стелі на шнурі, — зізнався Оз, — а сам стою за ширмою та смикаю за ниточки, щоб очі крутилися, а рот відкривався.

— Але як вам вдається говорити за неї? — далі розпитувала Дороті.

— Я черевомовець, — пояснив чоловічок, — і можу зробити так, щоб мій голос чувся в тому місці, де мені потрібно. От вам і здавалося, що він лунає від Голови. А ось інші предмети, якими я користувався, щоб обманювати вас.