Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

— Калоші не гріють серця, — визнав доктор Картер. Він усміхнувся, зустрівшись поглядом із Енн, котра цієї миті подумала, що досі ніколи ще не бачила усмішки на його обличчі. Тепер воно дивовижно змінилося. Але що там каже Трікс? Хто міг би уявити, що в ній сидить таке чортеня?

— Чи думали ви колись, докторе Картер, як це жахливо — жити в однім домі з тим, хто заввиграшки може жбурнути в покоївку печенею, якщо вона погано вдасться?

Доктор Картер стривожено глянув на Сайруса Тейлора, наче боявся, що зараз він жбурне в когось із присутніх курячими кістками, проте заспокоївся, пригадавши, що господар недочуває.

— Що ви подумали би про того, хто вважає, що Земля пласка? — поцікавився Прінгл.

У Енн майнув здогад, що після цього Сайрус Тейлор напевне заговорить. Розчервоніле обличчя його викривило судомою, та він, як і досі, не промовив ані слова. Утім, вуса його, на превелике задоволення Енн, стирчали вже геть не так зухвало.

— Що ви подумали би про того, хто занапастив свою тітку… єдину тітку в богадільні? — запитала Трікс.

— І пас корову на цвинтарі, — докинув Прінгл. — То було пам’ятне видовище для всього Саммерсайда.

— Що ви подумали би про того, хто занотовує в щоденнику все, що їв на обід? — вела далі Трікс.

— Так робив великий Піпс,[20] — знову всміхаючись, завважив Леннокс. Він насилу стримувався, щоб не розреготатися. Може, він зовсім і не чванькуватий, думала Енн, — просто дуже скромний і надміру серйозний молодий чоловік. Утім, їй було прикро. Вона ж анітрохи не прагнула, щоб усе зайшло так далеко. Розпочати забаву виявилося значно легше, ніж припинити. Трікс і Прінгл були підступні, мов ті змії. Вони не сказали напевне, що батько справді робив бодай щось із їхнього переліку. Енн уже бачила, як Прінглові круглі очі стають іще кругліші, і чула, як він удавано безневинно каже: «Я ж хотів лише дізнатися, що подумав би доктор Картер».

— Що ви подумали би про того, — не вгавала Трікс, — хто відкриває й читає листи, адресовані його дружині?

— А що ви подумали би про того, хто з’явився на похороні власного батька в засмальцьованім халаті? — запитав Прінгл.

Що ще вони вигадають? Пані Тейлор відверто плакала, Есмі охопив розпачливий спокій. Ніщо більше не мало жодного значення. Вона глянула просто у вічі докторові Картеру, якого втратила назавжди, і вперше в житті від жаского душевного болю промовила справді мудрі слова:

— Що ви подумали би про того, — тихенько запитала вона, — хто цілий день провів у пошуках нещасних кошенят застреленої кицьки, бо йому нестерпно було думати, що вони помруть від голоду?

У кімнаті запала ніякова тиша. Трікс і Прінгл присоромлено опустили голови. А тоді пані Тейлор додала, відчуваючи, що її подружній обов’язок — підтримати доньку, що так несподівано виступила на захист батька:

— І він чудово плете гачком… Узимку сплів таку гарну серветку на стіл у вітальні, доки лежав із прострілом.

Усяке терпіння має свої межі, і в цю мить воно вичерпалося й у Сайруса Тейлора. Він так сильно відштовхнув назад свій стілець, що той, ковзнувши навощеною підлогою через усю кімнату, вдарився об столик, на якому стояла сумнозвісна ваза. Столик перекинувся й ваза розбилася на традиційну тисячу друзок. Сайрус, із кошлатими сивими бровами, настовбурченими від люті, підхопився й нарешті вибухнув гнівом:

— Я не плету гачком, жінко! Невже єдина жалюгідна серветка мусить навіки згубити мою репутацію? Мені було так зле через той клятий простріл, я не тямив себе! І я оглух, панно Ширлі? Я оглух?

— Вона не сказала, що ви оглухли, тату! — вигукнула Трікс, яка не боялася батька тоді, коли він лютував уголос.

— Авжеж, не сказала. І жоден із вас нічого не сказав! Ти не сказала, що мені шістдесят вісім, коли мені ще тільки шістдесят два! Ти не сказав, що я забороняю вашій матері завести собаку! Господи, жінко, та ти можеш завести хоч сорок тисяч собак, якщо бажаєш, і тобі це відомо! Коли це я відмовляв тобі в тому, чого ти хотіла… коли?

— Ніколи, татусю, ніколи, — здушено схлипнула пані Тейлор. — І я ніколи не хотіла собаки, татусю… навіть не думала хотіти…

— Коли це я читав твої листи? Коли це я вів щоденник? Щоденник! Коли це я приходив на будь-чий похорон у засмальцьованім халаті? Чи пас корову на цвинтарі? Яку це тітку я занапастив у богадільні? Хіба колись я жбурляв у когось печенею? Коли це я змушував вас харчуватися фруктами і яйцями?

— Ніколи, татусю, ніколи, — ридала пані Тейлор. — Ти завжди так добре дбав про нас… найкраще.

— Хіба ти не сказала мені, що хочеш калоші на Різдво?

— Звісно, татусю, звісно, я хотіла калоші. І цілу зиму вони так приємно гріли мені ноги.

— Отже! — Сайрус переможно оглянув усіх присутніх і втупився у вічі Енн. Аж раптом сталося дещо несподіване — він засміявся! На щоках у нього з’явилися ямочки, котрі геть змінили ввесь його вид. Сайрус підсунув свій стілець назад до столу й сів.

— У мене, докторе Картер, є одна кепська звичка — сердитися на домашніх. Усі ми маємо кепські звички… отака вона в мене. Утім, одна-єдина. Годі вже, мамусю, не плач. Я визнаю, що заслужив усе це… окрім хіба що твоїх слів про плетіння гачком. Есмі, доню, я ніколи не забуду, що ти єдина вступилася за мене. Поклич Меггі, нехай підмете скалки. Я знаю, ви всі раді, що та клята штука розбилася… і принесіть нарешті пудинг!

Енн ніколи в житті не повірила б, що вечір, який почався так жахливо, може так гарно завершитися. Більш дружнього та приязного співрозмовника, ніж Сайрус, годі було й відшукати; очевидно, і згодом між ним та його сім’єю не було ніяких порахунків.

Кілька днів по тому Трікс зайшла до Енн і сказала, що нарешті зважилася розповісти батькові про свої заручини із Джонні.

— Він дуже розсердився, Трікс?

— Він… він зовсім не розсердився, — присоромлено зізналася Трікс. — Тільки пирхнув і сказав, що сподівався на це після того, як Джонні два роки крутився коло мене й віднаджував усіх інших женихів. Мабуть, він не може собі дозволити розсердитися вдруге за такий короткий час. А поміж нападами гніву тато зазвичай просто чудо.

— Я думаю, для вас він значно кращий батько, ніж ви заслуговуєте, — відказала