Читати книгу - "Сповідь відьом"

Раптом я відчула на вилицях два дотики — легенькі, мов поцілунок. І, обернувшись, зустрілася лицем до лиця з іще одним демоном. То була жінка — красива, з привабливими, хоча й дещо непропорційними рисами обличчя: її рот був надто широким для такого витонченого лиця, а величезні шоколадно-брунатні очі сиділи надто близько одне до одного; її волосся було надто світлим для медового кольору її шкіри.

— Ви доктор Бішоп? — від її австралійського акценту в мене по спині побігли крижані мурашки.

— Так, — прошепотіла я, похапливо зиркнувши на сходи. Але, попри передчуття, чорноволоса маківка Міріам там не вигулькнула. — Я — Діана Бішоп.

Незнайомка всміхнулася.

— Мене звуть Агата Вільсон. А ваш приятель не знає, що я тут.

Це ім’я було страшенно недоречним для жінки старшої за мене лише на десять років і набагато стильнішої. Втім, воно видалося мені знайомим: я смутно пригадала, що бачила його у якомусь журналі мод.

— Можна, я сяду? — кивнувши на стілець, щойно звільнений істориком.

— Звісно, — промимрила я.

У понеділок я зустріла вампіра. У вівторок якийсь відьмак спробував хробаком проповзти до мого мозку. Середа, виявляється, була днем демонів.

І хоч демони ходили за мною слід у слід по університету, про них я знала ще менше, ніж про вампірів. Здавалося, мало хто добре розбирався в цих створіннях, а Сара до діла мені не відповіла на мої питання про них. Із її розповідей виходило, що демони — то підклас із кримінальними нахилами. Надмір розуму та творчих основ змушував їх брехати, красти, шахраювати і навіть убивати, бо вони відчували, що їм вдасться відвертітися. Але найбентежнішими, якщо вірити Сарі, були обставини їхнього народження. Неможливо визначити, де і коли вигулькне новий демон, бо зазвичай їхніми батьками були прості люди. Для тітки ця обставина підтверджувала і без того маргінальну позицію демонів в ієрархії істот, бо Сара понад усе цінувала традиції та спадщину відьмацької родини і з осудом ставилася до непередбачуваності демонів. Спочатку Агата Вільсон вдовольнилася тим, що тихо сиділа поруч зі мною і зосереджено спостерігала, як я тримаю чашку з чаєм. А потім заговорила, вивергаючи з себе приголомшливий вихор слів. Сара казала, що з демонами неможливо розмовляти, бо вони завжди починають розповідь із середини.

— Така велика кількість енергії не може нас не приваблювати, — діловито сказала вона, наче відповідаючи на моє запитання. — Відьми зібралися в Оксфорді на свято Мабон і теревенили так, наче забули, що у світі повно вампірів, які мають чудовий слух і чують буквально все. — Вона на мить замовкла. — Ми вже не вірили, що коли-небудь знову побачимо її.

— Кого її? — тихо спитала я.

— Книгу, — так само тихо відповіла вона зі змовницькими нотками в голосі.

— А, книгу… — повторила я навмисне байдужим голосом.

— Так, після того, що скоїли з нею відьми, ми вже не сподівалися побачити її хоч краєм ока.

Жінка-демон говорила, зосередивши погляд на якійсь точці посеред приміщення.

— Звісно, ви теж відьма. Може, мені й не слід із вами розмовляти. Втім, як на мене, то хто-хто, а ви, як непроста відьма, зможете розібратися, що вони утнули з цією книгою. А тут іще ось це, — з сумом додала вона, піднімаючи кинуту кимось газету і подаючи її мені.

Сенсаційний заголовок відразу ж привернув мою увагу: У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР. Я похапцем прочитала повідомлення про те, що столична поліція досі не має зачіпок у справі вбивства двох чоловіків у Вестмінстері. Тіла Даніеля Беннета, 22 років, та Джейсона Енрайта, 28 років, знайшов у провулку за баром «Білий олень» на Сен-Альбан-стрит у неділю вранці власник цього ж бару Ред Скотт. Обидва загиблих мали перерізані сонні артерії та чисельні порізи на шиї, руках та тулубі. Судово-медична експертиза встановила, що смерть сталася через втрату крові, хоча слідів крові на місці злочину не виявили.

Представники влади, що розслідують «вампірські вбивства», як їх уже встигли охрестити місцеві мешканці, звернулися за порадою до Пітера Нокса — автора бестселерів, серед яких «Темні справи: Диявол наших днів та магічне воскресіння — потреба зловісної загадковості в добу науки й техніки», до якого досить часто звертаються слідчі з усього світу в справах про сатанистів та серійних убивць.

«Немає доказів того, що це ритуальне убивство, — сказав Пітер Нокс репортерам під час прес-конференції. — Несхоже це і на роботу серійного вбивці», — виснував він, хоча насправді подібними є убивства Крістіани Нільсон минулого літа в Копенгагені та Сергія Морозова в Петербурзі восени 2007 року. Під тиском численних запитань Нокс припустив, що це лондонське вбивство може бути справою рук вбивці-імітатора або групи таких убивць.

Занепокоєні мешканці започаткували громадське патрулювання, а місцева поліція розпочала ознайомчу компанію «від дверей до дверей», щоб попередити про небезпеку, відповісти на запитання та надати підтримку й допомогу. Чиновники закликають мешканців Лондона проявляти посилену пильність, особливо в нічну годину.

— Ця замітка — звичайний витвір редактора газети, якому потрібна сенсація, — сказала я, віддаючи газету жінці-демону. — Бо преса живиться людськими страхами.

— Хтозна, — мовила вона, озирнувшись довкола. — Я не впевнена. Мені здається, що тут щось значно серйозніше. Вампіри — непередбачувані створіння. Вони стоять на одну сходинку вище за тварин. — І Агата Вільсон скривила рот гидливою гримасою. — А ви, відьми, гадаєте, що непередбачувані та мінливі — саме ми. Хай там що, а всім нам небезпечно привертати увагу звичайних людей.

Мені подумалося, що ми надто багато говоримо про відьом та вампірів у залюдненому громадському закладі. Однак старшокурсник поруч і досі слухав щось у своїх навушниках, а решта завсідників були поглинуті власними думками або розмовами з сусідами по столику.

— Мені нічого не відомо про манускрипт і про те, що з ним скоїли відьми, міс Вільсон. І в мене його немає, — похапцем мовила я, на той випадок, якщо вона теж думала, що я його поцупила.

— Краще звіть мене Агата, — сказала вона, зосереджено поглянувши на візерунок килима. — То ця книга в бібліотеці? Це вони вам сказали повернути її туди?

«Кого вона мала на увазі? Відьом? Працівників бібліотеки? Чи вампірів?» — подумки перебрала я найімовірніших зловмисників.

— Хто — вони? Відьми? — пошепки спитала я.

Агата кивнула, ковзнувши поглядом по приміщенню.

— Ні. Просто я переглянула манускрипт і повернула його до сховища.

— Ага, до сховища, — з розумінням кивнула Агата. — Усі вважають, що бібліотека — це лише будівля, але вони помиляються. Це