Читати книгу - "Немезида"

— Старий Маєток. Він був збудований привабливим і гарним, колись у ньому жили люди, які любили його й доглядали. Але дочки та сини поодружувалися й покинули його, і тепер у ньому жила місіс Ґлін, яка розповіла міс Марпл, коли провела її до призначеної для неї спальні, що вона та її сестри успадкували його від дядька, і вона жила тут разом із ними, переселившись сюди після того, як помер її чоловік. Із кожним роком вони ставали старшими, їхні прибутки зменшувалися, а наймати садівників і служниць ставало дедалі дорожче.

Інші сестри так і залишилися незаміжніми, одна старша, а друга молодша, ніж місіс Ґлін, обидві мали прізвище Бредбері-Скот.

У домі не було жодної речі, яка могла б належати дитині. Жодного роздавленого м’яча, жодного старого дитячого візка, жодного маленького стільчика або столу. Це був дім, у якому мешкали лише три сестри.

— Звучить дуже по-російському, — пробурмотіла міс Марпл до самої себе. Вона, звичайно, мала на увазі п’єсу «Три сестри». Хто її написав? Чехов? Чи Достоєвський? Вона не могла згадати. Три сестри. Але тут напевне жили не ті три сестри, які мріяли поїхати до Москви. Вона не сумнівалася в тому, що цих трьох сестер цілком влаштовувало залишатися там, де вони були. Місіс Ґлін відрекомендувала її двом іншим, які прийшли — одна з кухні, а друга згори сходами — привітатися з нею. Їхні манери були вишуканими та делікатними й свідчили про добре виховання. Вони були жінками того різновиду, яких міс Марпл у своїй юності назвала б уже застарілим терміном «леді» і яких одного разу вона назвала «занепалими леді». А її батько тоді сказав:

— Ні, люба Джейн, це не занепалі леді, а занехаяні дочки джентльменів.

Дочки джентльменів сьогодні не були занехаяні. Їм допомагав або уряд, або різні доброчинні товариства, або багаті родичі. Або хтось такий, як містер Рейфаєл. Бо, зрештою, саме в цьому була вся суть, уся причина її перебування тут, хіба не так? Містер Рейфаєл усе це організував. Він узяв на себе досить великий клопіт, подумала міс Марпл. Схоже, він знав уже за чотири чи п’ять тижнів до своєї смерті, коли саме вона його забере, узявши до уваги навіть можливу помилку в прогнозах лікарів, адже лікарі були зазвичай помірковано оптимістичні, знаючи з досвіду, що пацієнти, які мусять померти в межах певного періоду, нерідко примудрялися трохи подовжити собі життя й уперто за нього чіплялися, як і раніше, приречені, але вперто не бажаючи зробити останній крок. Натомість медсестри в лікарнях, яким доручалося доглядати того або того безнадійного хворого, — міс Марпл це знала з власного досвіду, — завжди були переконані, що їхній підопічний помре наступного дня, і дуже дивувалися, коли їхній прогноз не справджувався. Та коли приходив лікар і вони висловлювали йому своє похмуре передбачення, то часто чули від того ж таки лікаря, коли він виходив із палати, слова: «Я не здивуюся, якщо він протягне ще кілька тижнів». Це дуже добре, що лікар дивиться на речі так оптимістично, думала медсестра, але він, звичайно ж, помиляється. Але лікар нерідко не помилявся. Він знав, що люди, яких мучив біль, які були безпорадними, калічними, навіть нещасними, усе ж таки любили життя й хотіли жити. Вони просили лікаря дати їм пігулку, що допомогла б їм перебути ніч, але не хотіли приймати більше, ніж треба, таких пігулок, щоб нарешті переступити через поріг і потрапити до світу, про який вони нічого не знали!

Містер Рейфаєл. Саме про нього думала міс Марпл, коли дивилася в сад і нічого перед собою не бачила. Містер Рейфаєл? Вона тепер відчувала, що підійшла ближче до розуміння дорученої їй місії, того проекту, здійснити який він їй запропонував. Містер Рейфаєл належав до тих людей, які складають плани. Вони роблять це в той самий спосіб, у який укладають свої фінансові оборудки і грають на біржі. Її компаньйонка Черрі сказала б, що він мав проблему. Коли Черрі мала проблему, вона нерідко приходила до міс Марпл порадитися, як їй бути.

Перед містером Рейфаєлом теж постала проблема, якої він не міг розв’язати сам-один, і, певно, це дуже його дратувало, подумала міс Марпл, бо він звик самостійно давати раду своїм проблемам і нічиєї допомоги ніколи не просив. Але він був прикутий до ліжка й помирав. Він міг упорядкувати свої фінансові справи, сконтактуватися зі своїми повіреними, зі своїми підлеглими, з тими друзями та родичами, яких він мав, але була в нього справа, якої він не міг уладнати сам. Була в нього проблема, якої він не розв’язав, але неодмінно хотів розв’язати, проект, який йому конче треба було здійснити. І, безперечно, це був не такий проект, який можна здійснити через фінансові або ділові оборудки, за допомогою повіреного чи адвоката.

«Тож він подумав про мене», — сказала собі міс Марпл.

Вона досі була дуже здивована. Справді, дуже здивована. Проте в тому плані, у якому вона тепер намагалася обміркувати цю справу, його лист видався їй цілком зрозумілим. Він вважав, що вона має здібності та практичний досвід для того, щоб виконати певну роботу. Ця робота, подумала вона знову, якимсь чином пов’язана з природою або наслідками злочину. Бо, крім цього, він знав про міс Марпл тільки те, що вона любила садівництво. Та навряд, щоб те завдання, яке він вирішив їй доручити, було пов’язане із садівництвом. Але він міг подумати про неї у зв’язку з якоюсь кримінальною історією. Адже йому було відомо, що вона мала справу зі злочинами й у Вест-Індії, де вони відпочивали, і вдома, у своєму близькому оточенні.

Отже, він думав про злочин, але який саме і де його скоєно?

Містер Рейфаєл добре підготувався. Насамперед він дав доручення своїм повіреним. І вони зробили те, що від них вимагалося. Через певний період часу вони надіслали їй його листа. То був, подумала міс Марпл, добре обміркований і добре зважений лист. Було б, звичайно, набагато простіше повідомити їй точно, чого він хотів від неї і чому він цього хотів. Вона була трохи здивована, чому перед смертю він не послав по неї і, лежачи на смертному ложі, не виклав їй своє доручення й не примусив пообіцяти, що вона неодмінно виконає його. Але це було б не схоже на містера Рейфаєла, подумала вона. Він міг примушувати людей, але це була не та ситуація, коли когось можна до чогось примусити, а він також не хотів — і в цьому вона була впевнена