Читати книгу - "Знак Хаосу"

— Він мертвий.

— Ти дуже удачливий. Занадто щасливий, — відгукнувся він.

— Ти хочеш саме цього, Юрт? Я хотів би залагодити цю справу раз і назавжди.

— Я теж, — відповів він. — Ти зрадив того, кого я люблю, і тільки твоя смерть наведе порядок.

— Про кого ти говориш? Я не розумію.

Він раптом посміхнувся. — Зрозумієш, — пообіцяв він. — В останні хвилини твого житті я дам тобі дізнатися, чому.

— Тоді тобі, швидше за все, доведеться чекати довго, — з'єхидничав я. — Ти, здається, не дуже спритний у таких справах. Чому б просто не розповісти мені зараз і заощадити нам обом купу клопоту?

Він засміявся і призматичний німб став яскравішим, і в цей момент до мене дійшло, що це таке.

— Раніше, ніж ти думаєш, — пригрозив він, — бо скоро я буду могутнішим, ніж ти коли-небудь міг подумати.

— Але аж ніяк не менш незграбним, — порадив я йому і тому, хто в цей час тримав його Козир, стежачи за мною і готовий миттєво висмикнути Юрта звідси…

— Це ж ти, Маска, чи не так? — Звернувся я до нього. — Забирай його. Тобі не знадобиться ні відправляти його знову, ні дивитися, як він наламає дров. Я підвищу тебе в списку своїх початкових справ і скоро відвідаю тебе, якщо тільки ти даси мені знак, що це дійсно ти.

Юрт відкрив рот і щось сказав, але що саме, я не розчув, так як він швидко танув, і його слова пропали разом з ним. Коли це сталося, в мене щось полетіло. Парирувати це не було потреби, але я не зміг зупинити рефлекс.

Поряд з двома гниючими трупами і мізинцем Юрта на підлозі біля моїх ніг лежали розсипом десятки два троянд.

5

Коли ми попрямували по березі в бік порту, Корал нарешті заговорила:

— Тут дуже часто таке трапляється?

— Самі бачите. Ви з'явилися в досить складний час, — іронічно зронив я.

— Якщо ви не проти, я хотіла б почути, що все це значило.

— Вважаю, що зобов'язаний дати вам якесь пояснення, — погодився я, — тому що поступив там з вами несправедливо. Можливо, ви про це й не здогадуєтеся.

— Ви це серйозно?

— Точно.

— Продовжуйте. Мені дійсно цікаво.

— Це довга історія… — Знову затягнув я.

Вона подивилася вперед, у бік порту, а потім вгору, на вершину Колвіра.

— … Шлях теж довгий, — зауважила вона.

— … І ви дочка прем'єр-міністра країни, з якою наші відносини наразі дещо делікатні.

— Що ви маєте на увазі?

— Деякі відомості про те, що відбувається, можуть представляти в деякому роді секретну інформацію.

Вона поклала мені руку на плече і зупинилася. І подивилася мені прямо в очі.

— Я можу зберегти таємницю, — заявила вона. — Зрештою, ви ж знаєте мою.

Я привітав себе з тим, що навчився, нарешті, трюку своїх родичів — повного управлінню виразом обличчя, коли з біса спантеличений. Вона-таки сказала там в печері дещо, коли я звернувся до неї, немов до тої істоти, що не буде зберігати переді мною зв'язуючу її таємницю.

Тому я криво посміхнувся їй і кивнув.

— Саме так, — збрехав я.

— Ви ж не плануєте спустошити нашу країну або ще що-небудь на зразок цього, чи не так? — Запитала вона.

— Наскільки я знаю, ні. І навіть не вважаю це ймовірним.

— Ну й чудово. Сказати таке можна, тільки знаючи, чи не так?

— Вірно, — погодився я.

— Так давайте вислухаємо цю історію.

— Гаразд.

Поки ми йшли вздовж берега і я розповідав, то не міг не згадати під акомпанемент басових звуків хвиль довге оповідання батька. Можливо, це сімейна риса — пускатися в автобіографічну розповідь, якщо підвернеться підходящий слухач? До такого висновку я прийшов, так як зрозумів, що пускаюсь у своєму оповіданні в непотрібні подробиці. І взагалі, чому я вирішив, що вона — підходящий слухач?

Коли ми дісталися до портового району, я зрозумів, що все одно не наситився і як і раніше хочу багато розповісти. При світлі згасаючого дня, створюючого, безсумнівно, більш безпечну обстановку, ніж під час мого візиту в цей район, я попрямував по Портової Дороги, що була би при денному світлі ще більш брудною. Дізнавшись, що Корал теж зголодніла, я повів її до протилежної сторони бухти, зупинившись на кілька хвилин подивитися, як огинає мол і заходить в порт багатомачтове судно з золотими вітрилами. Потім ми пішли зігнутої дорогою по західному березі і я зумів без особливих зусиль відшукати Провулок Бризу. Було ще досить рано, щоб зустріти по шляху декількох тверезих матросів. Один раз до нас спробував підвалити здоровенний чорнобородий тип з цікавим шрамом на правій щоці, але якийсь тип поменше наздогнав його раніше і щось шепнув йому на вухо. Обидва відвернулися і почимчикували геть.

— Гей, — гукнув я. — Чого він хотів?

— Нічого, — відповів тип поменше. — Він нічого не хотів. — Потім людина окинула мене швидким вивчаючим поглядом і кивнула. А потім додала: — Я бачив вас тут якось уночі.

— А-а… — Протягнув я, а люди тим часом дійшли до кута, звернули і пропали.

— Про що, власне, йшлося? — Не зрозуміла Корал.

— Я ще не добрався до цієї частини розповіді.

Але я живо пригадав той випадок, коли ми пройшли повз місця, де все відбулося. Не залишилося ніяких ознак тієї сутички.

Я, однак, трохи не пройшов повз «Закривавленого Білла», тому що над дверима красувалася нова вивіска «Закривавлений Енді», нанесена свіжою зеленою фарбою. Тим не менш, всередині заклад залишився таким же, за винятком людини за стійкою, яка була довша і худіша людини з кам'яним обличчям, що обслуговувала мене минулого разу. Звали його, як я дізнався, Джек, і він доводився Енді братом. Він подав нам пляшку «Мочі Бейля» і передав через отвір в стіні наше замовлення на два рибних обіди. Столик, який я займав в минулий раз, теж пустував і ми зайняли його. Я поклав пояс з мечем праворуч від себе, частково витягши клинок, так як вже був знайомий зі тутешнім етикетом.

— Мені подобається цей заклад, — вирішила вона. — Воно якесь… Інакше…

— Е… так, — погодився я, глянувши на двох в дупель п'яних — одного біля дверей закладу, а іншого в глибині. І на трьох типів з бігаючими оченятами, які тихо розмовляли в кутку. На підлозі було декілька розбитих пляшок і підозрілого виду плям, а на протилежній стіні висіло кілька не надто витончених творів мистецтва на любовну тему. — Готують тут дуже добре, — додав