Читати книгу - "Запахи. Історія одного вбивці"

— Неймовірно, — пробурмотів він тихенько. — Їй-Богу, неймовірно. — Знову й знову він притискав хустинку до носа, і принюхувався, і хитав головою, і бурмотів: «Неймовірно». Це були «Амур та Псіхея», без найменшого сумніву, «Амур та Псіхея», ненависно геніальна суміш ароматів, так точно скопійована, що сам Пелісьє не зміг би відрізнити її від свого продукту. Неймовірно…

Маленький і блідий, сидів великий Бальдіні на табуретці, і був смішний зі своєю хустинкою в руці, яку він раз по раз притискав до носа, мов шмаркате дівча. Йому геть відібрало мову. Він навіть не міг більше вимовити: «Неймовірно!» — а тільки тихо кивав головою, не зводячи очей зі змішувача, і монотонно белькотав: «Гм, гм, гм… гм, гм, гм… гм, гм, гм». Трохи згодом наблизився Гренуй і беззвучно, мов тінь, став біля столу.

— Це негарні парфуми, — сказав він, — вони дуже погано скомпоновані, ці парфуми.

— Гм, гм, гм, — сказав Бальдіні, а Гренуй провадив далі:

— Якщо ви дозволите, метре, я зроблю їх кращими. Дайте мені одну хвилину, і я вам зроблю з них пристойні парфуми!

— Гм, гм, гм, — сказав Бальдіні й кивнув. Не тому, що він погодився, а тому, що перебував у такому безпомічно апатичному стані, коли всім і кожному відповів би «гм, гм, гм». Він і досі кивав головою і гмукав, і навіть не зробив спроби втрутитися, коли Гренуй удруге заходився змішувати, удруге долив з балона винного спирту у змішувач — у ті парфуми, що вже були у ньому, удруге, ніби навмання, виливав у лійку якісь ароматичні суміші. Тільки під кінець процедури — цього разу Гренуй не трусив бутель, а тільки обережно похитав його, наче склянкою з коньяком, можливо, з огляду на вразливість Бальдіні, а може, тому, що цього разу суміш здавалася йому коштовнішою, — отже, тільки тепер, коли готова рідина уже колихалася в пляшці, Бальдіні отямився й підвівся з табуретки, все ще притискаючи хустинку до носа, ніби хотів захистити від нового нападу свою душу.

— Готово, метре, — сказав Гренуй. — Зараз це справді цілком пристойний запах.

— Гаразд, гаразд, — відповів Бальдіні, махнувши вільною рукою. Ви не хочете взяти пробу? — белькотав далі Гренуй. — Невже не хочете.

— Пізніше, зараз мені не до проби… у мене в голові зовсім інше. Ходімо звідси!

І, взявши один із свічників, він попрямував до дверей, що вели в крамницю. Гренуй подався слідом. Вузьким коридором вони пройшли до чорного ходу. Потягнувши засув, Бальдіні відчинив двері. Тоді відступив убік, щоб випустити хлопця.

— То як, метре, можна мені у вас працювати? — запитав Гренуй, уже стоячи на порозі, знову згорблений, знову насторожений.

— Не знаю, — відповів Бальдіні, — я подумаю. Іди вже!

І тоді Гренуй раптово зник, темрява проковтнула його. Бальдіні стояв, незрушно дивлячись у ніч. У правій руці він тримав свічника, у лівій — хустинку, так наче з носа в нього текла кров, і йому було страшно. Він швиденько зачинив двері на засув. Тоді, відірвавши хустинку від обличчя й сховавши її в кишені, він повернувся до майстерні.

Аромат був такий божественний, що на очах у Бальдіні виступили сльози. Йому не треба було знімати ніякої проби, він лише стояв за столом і дихав. Парфуми були чудові. У порівнянні з «Амуром та Псіхеєю» вони були як симфонія в порівнянні з цигиканням самотньої скрипки. Чи навіть ще кращі. Бальдіні заплющив очі, і в ньому прокинулись найпрекрасніші спогади. Ось він, ще зовсім молодий, прогулюється вечірніми садами Неаполя; а ось він лежить в обіймах чорнокудрої жінки, побачив на підвіконні силует букета троянд, розколисаних нічним вітром; він почув спів самотнього птаха і музику, що долинала із портового шинку; почув біля самісінького вуха шепіт: «Я кохаю тебе», і від блаженства у нього наїжачувалося волосся. Зараз! У цю мить! Він розплющив очі й застогнав від задоволення. Ці парфуми не були парфумами, які були відомі досі. Це був не аромат, що покращує ваш запах, не притирання, не предмет туалету. Це була нова, своєрідна річ, котра сама по собі могла створити цілий світ, чарівний, багатий світ, де одразу забуваєш про все бридке довкола і почуваєш себе таким багатим, таким щасливим, таким вільним, таким добрим…

Наїжачене волосся на руках Бальдіні вляглося, і його огорнув приємний душевний спокій. Він узяв шкіру, козячу шкіру, що лежала на столі, і взяв ніж, і почав кроїти. Потім поклав шматки у скляну ванночку й залив їх новими парфумами. Ванночку він прикрив скляною пластиною, рештки парфумів розлив у дві пляшечки, наклеїв на них етикетки, на яких написав назву — «Неаполітанська ніч». Тоді погасив світло і вийшов з кімнати.

Нагорі, за вечерею, він нічого не сказав дружині. Насамперед він нічого не сказав дружині про святе рішення, яке прийняв удень. А його дружина також нічого не сказала, бо помітила, що він повеселішав, і була цим дуже задоволена. Не пішов він і в Нотр-Дам дякувати Богові за силу свого характеру. А ще — цього дня він уперше забув помолитися перед сном.

16

Наступного ранку він побіг прямо до Грімаля. Спершу заплатив йому за козячу шкіру, причому заплатив сповна й анітрохи не торгуючись. А потім він запросив Грімаля на пляшку білого вина до «Срібної вежі» й викупив у нього учня Гренуя. Певна річ, він не признався, чому й для чого йому знадобився саме Гренуй. Він наплів щось про велике замовлення на ароматизовану шкіру, для виконання якого, буцімто, йому потрібен ненавчений підсобний робітник. Потрібен, мовляв, скромний хлопець, щоб виконувати найпростіші доручення, розрізати шкіру й таке інше. Він замовив іще пляшку вина і запропонував Грімалеві двадцять ліврів, як відшкодування за незручності, спричинені відсутністю Гренуя. Двадцять ліврів — то надзвичайно велика сума, і Грімаль одразу погодився. Вони повернулися в чинбарню, де, як не дивно, Гренуй уже чекав зі своїм вузликом. Бальдіні заплатив двадцять ліврів і забрав хлопця, переконаний, що уклав найкращу угоду свого життя.

Грімаль, зі свого боку теж переконаний, що уклав найкращу угоду свого життя, повернувся до «Срібної вежі», випив там ще дві пляшки вина, потім близько полудня перейшов на другий берег до «Золотого лева» і так нализався, що, коли пізно ввечері хотів іще раз зазирнути до «Срібної вежі», переплутав вулиці Жоффруа л’Анньє і Нонендьєр, тож замість потрапити, як він сподівався, на міст Марі, опинився на