Читати книгу - "Сезон гроз"

Навпроти нього, з протилежного боку арени, щось ворухнулося. І стрибнуло.

Геральт ледве встиг скласти руки у знак Геліотропа. Чари відбили і відштовхнули атакуючу тварюку. Глядачі одноголосно заревли.

Двоногий ящір нагадував виверну, але був менший від неї, розміром як великий дог. Натомість голову мав значно більшу, ніж виверна. Куди зубастішу пащу. І значно довший хвіст, при кінці тонкий, як батіг. Ящір енергійно вимахував цим хвостом, замітав ним пісок, сік балки. Пригнувши голову, знову стрибнув на відьми́на.

Геральт був готовий, вдарив його знаком Аард і відкинув. Але ящір встиг шмагнути його кінцем хвоста. Зал знову заверещав, жінки пищали. Відьми́н відчув, що на його голому плечі росте і пухне валок, товстий, як ковбаса. Вже знав, чому йому наказали роздягнутися. І противника розпізнав. Це був вігілозавр, спеціально виведений магічним способом ящір-мутант, використовуваний як сторож і охоронець. Справа виглядала не найкраще. Ящір вважав арену місцем, яке він повинен охороняти. Геральт був чужинцем, якого треба було обезвладнити. При необхідності — ліквідувати.

Вігілозавр обійшов арену, обтираючись об балки і люто шиплячи. І напав, швидко, не даючи часу на Знак. Відьми́н звинно стрибнув поза межі досяжності зубатої пащі, але не зумів уникнути удару хвостом. Відчув, як біля попереднього починає набрякати новий валок.

Знак Геліотропу знову заблокував атакуючого вігілозавра. Ящір зі свистом вимахував хвостом. Геральт на слух піймав зміну в свисті, почув її за секунду до того, як кінець хвоста цвьохнув його по спині. Біль аж засліпив, по плечах потекла кров. Публіка шаленіла.

Знаки слабшали. Вігілозавр кружляв довкола нього так швидко, що відьми́н ледь встигав. Йому вдалося ухилитися від двох шмагань хвостом, третього не уникнув, знову дістав по лопатці і знову гострим краєм. Кров струмками текла по плечах.

Зал аж гудів, глядачі горлали й підстрибували. Один, щоб краще бачити, сильно перехилився через балюстраду, спираючись на залізний прут з лампіоном. Прут зламався і разом із лампіоном впав на арену. Прут вбився в пісок, лампіон же звалився на голову вігілозавра й запалав. Ящір змахнув його, розсипаючи довкола каскади іскр, засичав, тручи головою об балки арени. Геральт миттю завважив нагоду. Вирвав прут із піску, коротко розбігшись, стрибнув і з розгону ввігнав залізо в череп ящера. Прут пройшов навиліт. Вігілозавр зашамотів; безладно вимахуючи передніми лапами, намагався позбутися заліза, яке дірявило йому мозок. Нескоординовано підстрибуючи, ринув врешті на балку і вгризся в дерево. Якийсь час кидався у конвульсіях, рив пісок кігтями і бив хвостом. Нарешті застиг.

Від аплодисментів і крику аж стіни тремтіли.

Відьми́н зійшов з арени по спущеній драбинці. Захоплені глядачі оточили його з усіх боків. Хтось ентузіастично поплескав Геральта по спухлому плечі, він ледь стримався, щоб не порахувати ентузіастові зуби. Молода жінка поцілувала його в щоку. Інша, ще молодша, стерла йому кров з плечей батистовою хусточкою, яку відразу ж розгорнула, з тріумфом демонструючи товаришкам. Інша, значно старша, зняла з поморщеної шиї кольє, намагаючись вручити його Геральтові. Помітивши вираз його обличчя, шуснула назад у натовп.

Засмерділо пижмом, через юрбу, наче корабель через саргасові водорості, продерся огрокраснолюд Микита. Заступив собою відьми́на і вивів його.

Викликаний медик оглянув Геральта і наклав шви. Горицвіт був дуже блідим. Пирал Пратт — спокійним. Наче нічого й не сталося. Але обличчя відьми́на знову виявилося настільки промовистим, що превелебний поспішив пояснити:

— Загалом кажучи, — сказав, — той прут, попередньо підпиляний і нагострений, впав на арену з мого наказу.

— Дякую, що так вчасно.

— Гості були на сьомому небі. Навіть бурмістр Коппенрат вдовольнився, аж світився, а тому курчому сину трудно догодити, на все крутить носом, понурий, як бордель в понеділок вранці. Посада радника вже в мене, гм, в кишені. А то й вище сягну, якщо… Може, Геральте, за тиждень виступиш ще раз? З подібним спектаклем?

— Тільки тоді, — відьми́н люто ворухнув болючим раменом, — коли замість вігілозавра, ти, Пратте, будеш на арені.

— Жартуєш, га, га. Чуєш, Горицвіте, який з нього дотепник?

— Я чув, — підтвердив поет, дивлячись на плечі Геральта і стискаючи зуби. — Але сказано це було не жартома, а цілком серйозно. Я теж, так само серйозно, повідомляю тобі, що шлюбну урочистість твоєї внучки своїм виступом не прикрашу. Після твого сьогоднішнього поводження з Геральтом можеш про це забути. А також про інші евентуальні оказії, включно з хрестинами й похоронами. В тому числі, твоїм власним.

Пирал Пратт глянув на нього — і в його зміїних очах щось блиснуло.

— Не проявляєш поваги, музи́ко, — процідив. .— Знову не проявляєш поваги. Напрошуєшся на лекцію з цього питання. На урок.

Геральт наблизився, став перед ним. Микита сапнув, підняв кулак, засмердів пижмом. Пирал Пратт жестом наказав йому зберігати спокій.

— Втрачаєш обличчя, Пратте, — повільно промовив Геральт. — Ми уклали умову, класично, згідно з правилами і не менше від них важливими поняттями. Твої гості задоволені спектаклем, ти здобув престиж і перспективи на посаду в міській раді. Я здобув потрібну інформацію, міра за міру. Обидві сторони задоволені, розлучаємося без жалю і гніву. Замість цього, ти вдаєшся до погроз. Втрачаєш обличчя. Ходімо, Горицвіте.

Пиралл Пратт ледь зблід, після чого повернувся до них плечима.

— Я мав охоту, — кинув через плече, — вшанувати вас вечерею. Але видається, що ви поспішаєте. І тіштеся, що дозволяю вам покинути Равелін безкарно. Бо я звик карати за брак поваги. Але не затримую вас.

— Слушна думка.

Пратт обернувся.

— Що, даруй?

Геральт глянув йому в очі.

— Ти, хоч любиш думати інакше, не надто розумний. Але занадто розумний, щоб спробувати мене затримати.

* * *

Ледве вони минули скалище і доїхали до перших придорожніх тополь, як Геральт стримав коня і прислухався:

— Хтось за нами їде.

— А, трясця! — зацокотів зубами Горицвіт. — Хто? Праттові зарізяки?

— Неістотно, хто. Давай, гони коня до Кераку, як лиш можна швидко. Сховаєшся в кузена. З самого ранку йди з чеком до банку. Потім зустрінемося «Під Крабом і Белоною».

— А ти?

— Мною не переймайся.

— Геральте…

— Не говори, тільки давай остроги коню. Швидко, жени!

Горицвіт послухав, похилився в кульбаці і змусив коня до галопу. Геральт завернув і спокійно чекав.

З мороку з’явилися вершники. Шестеро вершників.

— Відьми́н Геральт?

— Це я.

— Поїдеш