Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

І якщо вона зникне, я не зможу її повернути. Я зникну разом із нею… Не зважай на мене. Не знаю, чому я все це кажу. Мабуть, просто втомився сьогодні… Так, працював допізна. Вона не просила мене затримуватися, але з-під її дверей пробивалося світло, коли всі вже давно пішли… Так, вона теж уже пішла додому…

Проблеми? В конторі завжди є проблеми. Але вона не переймається. Вона знає, що зможе нас витягнути… Звісно, все погано. В нас було значно більше аварій, ніж ти чув. Минулого тижня ми знову втратили два дизелі. Один помер від старості, а інший, ударившись лобом… Так, ми замовили нові дизелі в «Об’єднанні Локомотивів», але чекаємо на них уже два роки. І хтозна чи колись отримаємо… Боже, а як же вони нам потрібні! Ти й гадки не маєш, як нам потрібні паротяги. Це — серце залізниці… Чому ти всміхаєшся?.. Отже, як я вже казав, — кепські справи. Але принаймні визначилися з «Ріо-Норте». Перша партія рейок має надійти за кілька тижнів, а за рік ми вже пустимо перший потяг по новій колії. Цього разу нас нічого не зупинить… Звісно ж, я знаю, хто кластиме рейки. Макнамара з Клівленда. Він закінчив для нас будівництво гілки «Сан-Себастьян», знає свою роботу. На нього можна покластися. Не так вже й багато лишилося хороших підрядчиків… Роботи по горло, але мені подобається. Приходжу в контору на годину раніше, але вона завжди встигає поперед мене. Завжди перша… Що?.. Я не знаю, що вона робить вночі. Думаю, нічого особливого… Ні, вона ні з ким не зустрічається. Сидить вдома і слухає музику. На платівках… А яка тобі різниця, які? Річарда Гейлі.

Слухає музику Гейлі. Крім залізниці, вона любить лише музику.

Розділ IV

Нерухомі рушії

«Рушійна сила, — думала Даґні, роздивляючись у сутінках будівлю «Таґґарт Трансконтиненталь», — її першочергова потреба. Рушійна сила, що тримає цю статичну будівлю. Рух, що втримує її непорушно. Вона стояла не на забивних палях, а на локомотивах, що перетинали континент».

Даґні відчула тривогу. Вона їздила на фабрику «Об’єднання Локомотивів» у Нью-Джерсі, де зустрілась із президентом компанії. Але так нічого і не довідалась: ані причин затримки поставок, ані коли — бодай приблизно — можна чекати дизельних локомотивів. Президент розмовляв із нею дві години. Але жодна його відповідь не стосувалася поставлених запитань. Коли Даґні намагалася перейти до конкретики, він відповідав їй із поблажливим докором, так наче вона поводилася невиховано, порушуючи загальноприйняті норми поведінки.

Проходячи заводом, вона побачила в кутку подвір’я нагромадження брухту, що був колись прецизійним верстатом, яких зараз не купиш ні за які гроші. Це не був відпрацьований механізм. Верстат вкривали іржаві плями і брудна чорна змазка — його просто занедбали. Даґні відвернулася; видовище її бісило. Вона не розуміла причин власної люті, лише знала, що все в ній волає проти несправедливості, зумовленої чимсь іншим і більшим, ніж зношений механізм.

Коли ввійшла до себе в приймальню, нікого зі співробітників уже не було, тільки Едді Віллерс чекав на неї. З його погляду і того, як він мовчки пішов за нею в кабінет, Даґні відразу зрозуміла, що щось сталося.

— Едді, що таке?

— Макнамара відійшов.

Вона зачудовано глянула на нього.

— Тобто — «відійшов»?

— Пішов у відставку, покинув бізнес, закрив справу.

— Макнамара, наш підрядник?

— Так.

— Але це неможливо!

— Знаю.

— Що сталося? Чому?

— Ніхто не знає.

Вона взялась повільно розстібати пальто, потім сіла за стіл і почала знімати рукавички. Попросила:

— Почни спочатку, Едді. Сідай.

Він не сів. Стиха почав розповідати:

— Я говорив з його головним інженером по міжміському. Він подзвонив із Клівленда, щоб повідомити нас. Він і сам до пуття нічого не знає.

— Що саме він сказав?

— Що Макнамара згорнув свій бізнес і зник.

— Куди?

— Хтозна. Ніхто не знає.

Вона помітила, що досі тримається за два пальці рукавички, забувши її зняти. Зірвала і жбурнула на стіл.

Едді мовив:

— Він пішов, маючи купу контрактів, вартих цілого капіталу. До нього на три роки вперед стояла черга з клієнтів…

Даґні мовчала. Едді стишено продовжив:

— Мені не було б страшно, якби я бодай щось розумів… Але вчинити таке без жодної причини…

Вона і далі мовчала, тому Едді знову заговорив:

— Він був найкращий у країні підрядник.

Вони дивились одне на одного. Їй хотілось простогнати: «О, Боже, Едді! О, Боже!» Натомість вона спокійно сказала:

— Не переймайся, для колії «Ріо-Норте» ми знайдемо іншого підрядника.

З офіса вийшла пізно. Вже надворі зупинилась і безпорадно роззирнулася. Зненацька відчула себе спустошеною: без енергії, без мети, без бажань. Ніби мотор затріщав і зламався.

Блякле сяйво лилося з-за будівель у небо, відбиваючи тисячі незнаних вогнів: електричне дихання міста.

Хотілося відпочити. Відпочити і розвіятися. Робота була для Даґні всім, що вона мала чи хотіла. Та часом, як оце зараз, напливала раптова і дивна порожнеча, що була навіть не порожнечею, а радше мовчанням; не відчаєм, а застиглістю. Так, ніби всередині нічого не зруйнувалось, а просто зупинилося. Тоді виникало бажання знайти радість у чомусь сторонньому. Вона хотіла стати пасивним глядачем чиєїсь роботи або якогось величного видовища. «Не чинити, — думала вона, — а приймати; не починати, а реагувати; не створювати, а захоплюватися… Лише тоді я зможу йти далі, тому що радість — це пальне для душі».

Вона завжди була — Даґні заплющила очі й згіркло всміхнулася — рушійною силою власного щастя. А зараз їй хотілося відчути силу сторонніх досягнень. Як люди у темних преріях любили дивитися на освітлені вікна поїздів — на її досягнення, знак її могутності, що дарував їм упевненість посеред порожніх кілометрів уночі, так і вона прагнула перебіжної зустрічі, короткого привітання, щоб встигнути помахати рукою і сказати: «Хтось кудись їде…»

Вона повільно пішла, сховавши руки в кишенях; на обличчя спадала тінь від крислатого капелюха. Будинки стояли такі високі, що поглядом неможливо було намацати небо. Подумалося: якщо на побудову цього міста пішло стільки зусиль, то й місто мусило б чимало запропонувати.

Чорна діра радіогучномовця, почепленого над дверима крамниці, випльовувала звуки на довколишні вулиці. Лунав концерт симфонічного оркестру, що саме відбувався десь у місті. Тягучий безформний вереск нагадував пошматовану плоть або ганчірку. Рвані звуки не мали нічого, що б тримало їх купи: ні форми, ні мелодії, ні гармонії, ні ритму. Якщо музика є емоція, породжена думкою, то цей вереск свідчив про ірраціональну безпорадність, відступництво людини від себе самої.

Простувала далі. Зупинилася біля книгарні. У вітрині височіла пірамідка цеглин у фіолетово-бурих палітурках із написом «Шуліка линяє». «Роман сторіччя, — сповіщав рекламний плакат. — Вичерпне дослідження зажерливості бізнесмена. Сміливе