Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

Іноді Даґні шкодувала, що Нат Таґґарт був її предком. Її почуття до нього не належали до категорії звичних родинних взаємин. Вона не хотіла відчувати до нього те, що відчувають до дядька чи до діда, бо неспроможна була любити когось, кого не обрала самостійно, а лише тому, що від неї цього вимагають. Але якби предків можна було вибирати, Даґні обрала б саме Ната Таґґарта, добровільно і з шанобливою вдячністю.

Статую Натаніеля Таґґарта було створено на основі намальованого олівцем ескізу, єдиного збереженого зображення його зовнішності. Нат дожив до глибокої старості, але про нього неможливо було думати інакше, як про молодого чоловіка на тому ескізі. В дитинстві ця статуя була для Даґні першим зразком уявлення про велич духу. Коли її згодом послали до церкви і до школи, де вперше почула це словосполучення, дівчинка відразу зрозуміла, про що йдеться: про скульптуру її пращура.

Постать зображала високого стрункого хлоп’ягу з кутастим обличчям. Гордовито піднявши голову, він немов зустрічав виклик, радіючи, що в змозі прийняти його. Все, чого Даґні прагнула від життя, вкладалося в бажання тримати голову, як він.

Сьогодні, перетинаючи головний зал вокзалу, вона, як завше, дивилася на пам’ятник. Це була мить відпочинку; ніби безіменний тягар упав з її пліч, ніби ніжний вітерець торкнувся до гарячого чола.

У кутку вестибюля, біля головного входу, стояв невеличкий газетний кіоск. Власник — тихий і ґречний літній чоловік — уже двадцять років стояв за своїм прилавком. Колись він мав цигаркову фабрику, але вона збанкрутувала, і дядько замкнув себе в цьому крихітному кіоску посеред нескінченної веремії приїжджих. Він не мав ні родини, ні друзів.

У нього в житті було єдине задоволення — чоловік колекціонував цигарки з усього світу. Він знав кожну марку, що коли-небудь існувала.

Дорогою додому Даґні подобалось зупинятися біля кіоску, що, здавалось, був частиною вокзалу «Таґґарт», мов старий сторожовий пес, який занадто слабкий, щоб захистити, але здатний звеселити своєю доброзичливою присутністю. Старий радів, коли Даґні підходила; його тішило усвідомлення, що він єдиний із цього натовпу знає, яка важлива персона ця молода жінка в спортивному пальті та крислатому капелюсі, що анонімно проходила крізь юрму.

Сьогодні, як завжди, вона зупинилася купити пачку цигарок.

— Як ваша колекція? — запитала вона. — Є щось новеньке?

Він сумно всміхнувся і заперечно похитав головою.

— Ні, міс Таґґарт. У світі більше немає нових марок. Навіть старі зникають одна за одною. В продажу залишилося п’ять чи шість. А було ж десятки. Люди вже не виробляють нового.

— Ще вироблятимуть. Це лише тимчасово.

Він глянув на неї, та не відповів. А потім сказав:

— Мені подобаються цигарки, міс Таґґарт. Люблю уявляти вогонь у людських руках. Вогонь, небезпечна сила, втримувана між пальців. Я часто замислююся про ті години, коли людина буває сама, спостерігаючи за димком цигарки, міркуючи. Цікаво, скільки великих ідей виникло в ці години? Коли людина мислить, у неї в голові спалахує полум’я, а вогник цигарки його символізує.

— Чи багато людей здатні мислити? — мимовільно запитала вона і затнулась. Питання було її особистою мукою, і вона не хотіла це обговорювати.

Старий зауважив раптову паузу і зрозумів її. Але, замість відповіді на запитання, сказав:

— Міс Таґґарт, мені не подобається те, що відбувається з людьми.

— А що?

— Я не знаю. Але я спостерігаю за ними вже двадцять років і бачу зміни. Тут люди завжди квапляться, і раніше мені приємно було спостерігати цю метушню; це був поспіх людей, які знали, куди їдуть, і хотіли якнайшвидше туди дістатися. Тепер вони поспішають, бо їм страшно. Зараз вони керовані не метою, а страхом. Вони нікуди не їдуть — вони тікають. І я не певен, чи самі знають, від чого. Вони не дивляться одне на одного. Вони судомно здригаються від чужого дотику. Вони багато всміхаються, але це огидні посмішки, в них немає радості, — саме благання. Не знаю, куди котиться цей світ, — він розправив плечі. — Та й хто такий, скажіть, отой Джон Ґолт?

— Це лише порожня, беззмістовна фраза!

Даґні знітилася від власного різкого тону і вибачливо зауважила:

— Не люблю безглуздих примовок. Що означає цей вислів? Звідки взявся?

— Ніхто не знає, — повагом відповів кіоскер.

— Чому ж тоді люди повсякчас його повторюють? Здається, ніхто не може пояснити зміст, але вживають ці слова так, ніби розуміють їхнє значення.

— А чому вас це дратує? — запитав він.

— Мені не подобається зміст, який всі, схоже, вкладають у ці слова.

— Мені теж, міс Таґґарт.

Едді Віллерс зайшов поїсти у кафетерій для працівників вокзалу «Таґґарт». У будівлі компанії був ресторан, який відвідувало керівництво, але йому там не подобалося. А кафетерій здавався частиною залізниці, й він почувався тут майже як удома.

Кафетерій був під землею. Велика кімната з білими кахляними стінами, що вилискували в світлі електричних ламп й нагадували срібну парчу. Висока стеля, прилавки, що сяють склом і хромом. Кімната створювала почуття простору і світла.

У кафетерії Едді Віллерс час від часу зустрічався з одним залізничником. Едді подобалось його обличчя. Колись вони були розговорилися, і потім це перейшло у звичку: якщо перетиналися тут, то вечеряли разом.

Він не пам’ятав, чи запитував ім’я цього чоловіка і його посаду; схоже, працював той фізично, бо одяг мав грубий і засмальцьований, тому не був для Едді особливою постаттю, радше мовчазним представником численних знеособлених людей, що головним у їхньому житті, як, зрештою, і в житті самого Едді, була «Таґґарт Трансконтиненталь».

Сьогодні, зайшовши в кафетерій пізніше, ніж завжди, побачив робітника за столом у кутку напівпорожньої кімнати. Едді привітно всміхнувся, помахав йому і поніс тацю з їжею до його столу.

Примостившись у затишному куточку, Едді полегшено розслабився після довгого напруженого дня. Тут він міг говорити, як ніде більше, зізнаючись у речах, про які не сказав би нікому іншому; міг вдивлятися в уважні очі чоловіка навпроти і міркувати вголос.

— Лінія «Ріо-Норте» — наша остання надія, — сказав Едді Віллерс. — Вона нас порятує. Матимемо бодай одну гілку в хорошому стані, й саме там, де вона найпотрібніша. Це дасть можливість урятувати решту… Аж смішно говорити про останню надію «Таґґарт Трансконтиненталь». Чи поставишся ти серйозно до людини, яка скаже, що завтра метеорит знищить Землю?.. Отож-бо… «Від Океану до Океану, назавжди», — ось що ми чули все своє дитинство. Я та вона. Ні, «назавжди» не промовлялося, але було на гадці… Знаєш, я не видатна людина. Я не побудував би залізниці.