Читати книгу - "Золотошукач"

Форест-Сайд

Отже, я став жити поруч з Невідомим корсаром, Капером, як називав його батько. Всі ті роки я думав про нього, марив ним. Він розділяв зі мною моє життя і мою самотність. У холодній і вогкій тіні Форест-Сайда, потім у Королівському коледжі міста Курепіпе саме з ним я по-справжньому жив. Цей чоловік без обличчя і без імени був Капером, він борознив моря, зі своїм екіпажем брав у полон корсарів з португальських, англійських, голландських кораблів, потому одного дня зник безслідно, залишивши старі папери, карти острова без назви та криптограми, написані клиноподібними знаками.

Життя у Форест-Сайді вдалині від моря — це не життя. Відтоді, як нас змусили покинути Букан, ми не поверталися до моря. Більшість моїх товаришів з коледжу у вихідні сідали з родинами на потяг і їхали на декілька днів у наметові містечка біля Флік-ан-Флак чи на інший бік острова до Маебура або до Золотого Піску. Інколи вони вирушали на Оленячий острів, а потім довго розповідали про свою мандрівку, свято під пальмами, обіди, полуденки, до них приходили панночки у світлих сукнях і з парасольками. А ми, ми були бідними, ми нікуди не їздили. До речі, гадаю, Мем не захотіла б. Після того дня, коли налетів ураган, вона зненавиділа море, спеку, лихоманку. У Форест-Сайді вона одужала, хоча й почувалася знеможеною й занедбаною. Лаура весь час була біля неї, ні з ким не спілкуючись. Спочатку вона, як і я, ходила до школи, казала, що хоче здобути освіту, аби працювати, щоб не треба було одружуватися. Але через Мем вона була змушена покинути навчання. Мем сказала, що вона потрібна їй удома. Ми були такі бідні, хто їй допоможе у хатніх клопотах? Треба було ходити з Мем на базар, готувати їжу, прибирати. Лаура не заперечувала. Вона припинила ходити до школи, але стала похмурою, мовчазною, стриманою. Вона ставала веселою лише тоді, коли я приходив з коледжу, щоб провести вдома ніч із суботи на неділю і недільний день. Інколи в суботу вона виходила мені назустріч на Королівський шлях. Я впізнавав її здалеку, її високу і тоненьку фіґурку в блідо-блакитній сукні. Вона не надягала капелюшка, її довге чорне волосся було заплетене в косу, скручену вузлом на потилиці. Коли мжичило, вона приходила у великій хустці, загорнувши голову і плечі, наче індіанка.

Хай би як далеко Лаура мене помічала, вона бігла назустріч з криками: «Алі!.. Алі!» Притискалася до мене і починала говорити, розповідала про ті незначні речі, які тримала в собі цілий тиждень. Її єдиними подругами були індіанки, ще бідніші, ніж вона, вони мешкали на пагорбах Форест-Сайда, вона їм приносила трохи їжі, старого одягу або годинами розмовляла з однією з них. Можливо, через це вона стала трохи схожою на них — худенька, з довгим чорним волоссям і великою хусткою.

Щодо мене, я її ледве слухав, усі мої думки були про море і про Капера, про його подорожі і його мітки в Антонжилі, в Дієґо Суарезі, в Мономотапі, про його швидкі, як вітер, експедиції до Карнатика в Індії, аби перетяти шлях зухвалим і важким кораблям голландських, англійських і французьких компаній. Тоді я читав книжки, де йшлося про корсарів, і їхні імена і подвиги відлунювали в моїй уяві: Авері, прозваний «маленький король», він звабив і викрав доньку Великого Могола, Мартела, Тіча, майора Стеда Бонне, який став піратом «від безладу в голові», капітана Інґланда, Джона Рекхема, Робертса, Кеннеді, капітана Анстіса, Тейлора, Девіса, Олів’є Ле Вассера на прізвисько Яструб, який за допомогою Тейлора взяв у полон віце-короля Гоа і заволодів кораблем з казковою здобиччю — діамантами Голконди. Але найбільше мені подобався Міссон, пірат-філософ, який за підтримки ченця-розстриги Караччіолі заснував у Дієґо Суарез еґалітарну республіку Ліберталію, де всі люди мали жити вільно, хай би якого походження чи раси вони були.

З Лаурою я про це зовсім не говорив, тому що вона казала, ніби химери, як ті, що розорили нашу родину. Але батько інколи мріяв зі мною про море і про Невідомого Корсара, я довго міг роздивлятися папери, які мали стосунок до скарбу, він зберігав їх в оббитій залізом скриньці під столом, що слугував йому за письмовий стіл. Щоразу, як я прибував до Форест-Сайда, ввечері, замкнувшись в його довгій, холодній і вогкій кімнаті, при світлі свічки я вивчав листи, мапи, нотатки, зроблені татом, і підрахунки, які він виконав згідно з вказівками, залишеними Капером. Я ретельно переписував папери, копіював мапи, брав їх із собою у коледж, аби там над ними мріяти.

Минули роки, можливо, у ще більшій відособленості, ніж колись у Букані, тому що життя у холоді коледжу і його дортуарів було сумним і принизливим. Була близькість інших учнів, їхні запахи, стосунки з ними, їхні здебільшого непристойні жарти, їхнє смакування брудних слів і їхня одержимість питаннями статі — всього цього я доти не знав, це почалося після нашого вигнання з Букана.

Наставав сезон дощів, без шалених бур, як на березі моря, а з дрібною затяжною мжичкою, що опускалася на місто, на пагорби і тривала дні й тижні. У вільні години, закляклий від холоду, я йшов до бібліотеки Карнеґі і читав усі книжки французькою чи англійською, які міг там знайти. Подорожі і пригоди на двох пустельних островах Франсуа Леґа, Східного Нептуна д’Апре Манневіллетта, Мандрівки на Мадаґаскар, до Марокко та до Східної Індії Абата Роншона, а також Чарльза Альюма, Ґреньє, Ойє де Ґранпре, гортав газети в пошуках ілюстрацій, імен, аби підживлювати свою мрію про море.

Уночі в холоді дортуару переказував напам’ять імена мореплавців, що борознили океани, втікаючи від ескадр, в гонитві за химерами, міражами, невловним блиском золота. Завжди пригадував Авері, капітана Мартела, а також Тіча, якого називали Чорною Бородою і який відповідав на запитання, де він сховав своє золото, «що лише він та диявол знають про це, і що його візьме той, хто залишиться живим». Так розповідав Чарльз Джонсон у своїй Гісторії ангельських піратів. Капітан Вінтер і його названий син Інґланд. Ґавел Девіс, який якось зустрів корабель Яструба, обидва йшли під чорним прапором, вони вирішили укласти