read-books.club » Пригодницькі книги » Золотошукач 📚 - Українською

Читати книгу - "Золотошукач"

130
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Золотошукач" автора Жан-Марі Гюстав Леклезіо. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 20 21 22 ... 87
Перейти на сторінку:
а де ви були?

Вона розмовляє швидко, наче з задишкою, але її радість не вдавана.

— Ми невдовзі поїдемо, ми покидаємо Букан.

— Куди ми поїдемо, Мем?

— Мені не слід вам цього казати, це ще не точно, зрештою, ще не все вирішене. Ми поїдемо до Форест-Сайда. Тато знайшов там будинок, недалеко від тітки Аделаїди.

Вона притискає нас до себе, а ми відчуваємо лише щастя і ні про що інше не думаємо.

Батько знову поїхав до міста, поза сумнівом, бричкою Кьоніґа. Він мусить підготувати наш від’їзд, знайти новий будинок у Форест-Сайді. Згодом я довідався про все, що він тоді зробив, аби відстрочити неуникне. Про всі папери, що їх він підписав у лихварів міста, боргові розписки, заставні позики. Землі в Букані, поля під паром, кілька десятин саду, ліси і сам будинок — усе було закладене, продане. Він не міг дати собі з цим ради. Свою останню надію він покладав на це божевілля — електрогенератор у баюрі Еґрет, який мав принести проґрес у всю західну частину острова і який зараз перетворився лише на купу брудного брухту. Як ми могли зрозуміти це тоді, ми ж були ще дітьми? Але в той час деякі речі нам не треба було пояснювати. Поступово ми здогадувалися про те, про що не було мови. Коли налетів ураган, ми добре знали, що все втрачено. Наче після потопу.

— Коли ми поїдемо, це залишиться дядькові Людовіку? — запитує Лаура. В її голосі стільки гніву і смутку, що Мем не в змозі відповісти. Вона відводить очі. «Це він! Він усе це зробив!» — каже Лаура. Мені дуже хочеться, аби вона замовкла. Вона блідне і тремтить, її голос теж тремтить. «Ненавиджу його!» «Замовкни, — каже Мем. — Ти не знаєш, що кажеш». Але Лаура не слухається. Вона вперше високо підіймає голову, наче захищає все те, що ми любимо — цей зруйнований будинок, сад, високі дерева, наш рів і на виднокраї темні гори, небо, вітер, що приносить шум моря. «Чому він нам не допоміг? Чому нічого не зробив? Чому він хоче, аби ми поїхали, щоб забрати наш будинок?» Мем сидить у шезлонзі в тіні розбитої веранди, як тоді, коли збиралася нам читати Святе письмо чи починати диктант. Але сьогоднішній день увібрав стільки часу, що ми знаємо — більше жодне навчання для нас тут неможливе. Саме через це кричить Лаура, тому в неї тремтить голос і очі наповнюються слізьми, вона хоче сказати, як їй погано: «Чому він налаштував усіх проти нас, коли йому, такому багатому, варто сказати лишень одне слово! Чому він хоче, аби ми поїхали звідси, забрати наш будинок, наш сад і всюди насадити тростини?» «Замовкни! Замовкни!» — кричить Мем. Її обличчя напружене від гніву, від відчаю. Лаура більше не кричить. Вона стоїть перед нами, їй дуже соромно, в очах блищать сльози, раптом вона обертається, кидається в сутінки саду, біжить, зникає. Я чую, як у неї під ногами шурхотить трава, стає тихо, насувається ніч. Кидаюся за нею: «Лауро! Лауро! Повернись!» Поквапливо шукаю її і не знаходжу. Потім замислююсь, я знаю, де вона, наче бачу її крізь хащі. Це востаннє. Вона у нашій схованці, на тому боці спустошеного пальмового поля, на товстій гілці тамаринду, над ровом, слухає шум струмка. В рову все попелястого кольору, настала ніч. Повернулося кілька птахів, уже гудуть комахи.

Лаура не видерлася на дерево. Вона сидить на валуні під тамариндом. Її блідо-блакитна сукня брудна, вона боса.

Коли я підходжу, вона й не ворухнеться. Не плаче. У неї на обличчі той впертий вираз, який мені так подобається. Гадаю, вона рада, що я прийшов. Сідаю поруч, обіймаю її. Ми розмовляємо. Не про дядька Людовіка, не про майбутній від’їзд, зовсім не про це. Ми говоримо про інше — про Дені, наче він мав прийти і принести, як колись, кумедні речі: черепахове яйце, перо з голови кондора, насінину томбалакоки[17] чи морські знахідки — мушлі, камінці, бурштин. Ми також пригадуємо Наду Лілею, про неї говоримо довго, бо ураган знищив нашу підшивку газет, її, певно, занесло високо в гори. Коли настає ніч, ми вилазимо, як колись, на стовбур дерева, і звісивши ноги і руки в порожнечу, застигаємо над темною прірвою.

Ця ніч довга, як ночі, що передують великим подорожам. І це правда, що це наша перша мандрівка, ми покидаємо долину Букана. Ми лежимо на долівці, загорнувшись у ковдри, і дивимося на світло каганця, що блимає у кінці коридору, без сну. Якщо ми поринаємо в сон, то лише на короткий час. У нічній тиші ми чуємо шелест довгої білої сукні Мем у порожньому татовому кабінеті. Чуємо її зітхання, коли вона повертається в крісло біля вікна, потім знову засинаємо.

На світанку повертається батько. Разом з ним з Порт-Луї приїздить індієць на возі з конем, якого ми не знаємо, він високий, худий, схожий на моряка. Батько з індійцем вантажать на віз меблі, які пощадив ураган: кілька стільців, крісел, столів, шафу, що стояла в кімнаті Мем, її металеве ліжко і шезлонґ. Потім валізи з паперами про скарб і одягом. Для нас це несправжній від’їзд, тому що ми нічого не беремо з собою. Усі наші книжки, всі наші іграшки зникли під час бурі, підшивок газет більше немає. У нас також нема іншого одягу, крім того, що на нас, у плямах і дірах через довгі мандри по кущах. Так краще. Що б ми могли взяти з собою? Нам потрібен був наш сад з його гарними деревами, стіни нашого дому і його блідо-блакитний дах, маленька хижка капітана Кука, пагорби Тамарен і Зірки, гори, похмура долина Мананави, де живуть два фаетони. Ми стоїмо на осонні, поки батько складає на віз останні речі.

Десь за годину ми від’їжджаємо не поснідавши. Батько сидить попереду поруч з візничим. Мем, Лаура і я вмостилися під брезентом серед стільців, які хитаються з боку в бік, і ящиків, в яких бряжчить посуд, що вцілів після урагану. Крізь діри у брезенті ми навіть не намагаємося розгледіти краєвид, який віддаляється. Ось так ми від’їжджаємо, у середу 31 серпня, так покидаємо наш світ, тому що іншого ми не знали, ми залишаємо усе — великий дім у Букані, де ми народилися, веранду, на якій Мем читала нам зі Святого письма оповідку про Якова, про Ангела, про Мойсея, порятованого на воді, і цей густий сад, що нагадує Едем, з деревами Інтендантства,

1 ... 20 21 22 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотошукач», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Золотошукач"