Читати книгу - "Викрадач вічності"

— Гуд вас відпустить, — сказав Гарві. — Обіцяю. А якщо не схоче, то я його змушу.

— Мій любий сміливцю, — пані Ґріффін похитала головою, — Гуд не відпустить жодного з нас. У нього всередині — жаска пустка. Він намагається заселити її душами, але ця пустка безмежна. Чорна безодня…

— От якраз туди тобі й дорога, — почувся єлейний голос.

То була Марр. Наче слимак, вона повзла сходинками до підвалу.

— Ми вже будинок догори дриґом перевернули, а ти осьде, — мовила вона до Гарві. — Ходімо зі мною, дитинко.

Вона простягла руки до Гарві, та він добре пам’ятав, яку силу має її дотик.

— Мерщій! Ходімо! — примовляла вона. — Зможеш уникнути халепи, якщо дозволиш перетворити себе на щось покірне. Пану Гуду подобаються покірні істоти. Блохи, хробаки, шолудиві пси. Іди сюди, хлопче! Швидше!

Гарві оглянув погріб. Інших виходів тут не було, тож, щоб вивести пані Ґріффін на сонце, треба піднятися сходами, а на шляху в них стояла Марр.

Він рушив до неї, і вона посміхнулася беззубим ротом:

— От молодець, от молодець…

— Не підходь, — благала пані Ґріффін. — Вона тебе скривдить.

— Цить, жінко! — огризнулася Марр. — Наступного разу ми прицвяхуємо кришку! — Її брудно-зелені очі крутнулися в очицях і втупилися в Гарві. — Він сам знає, що робити. Правда ж, хлопче?

Гарві не відповів. Він просто йшов на Марр, назустріч її пальцям, що простягнулися до його обличчя, наче равликові ріжки.

— Хороший, слухняний хлопчик, — посміхалася вона. — Може, я й не перетворю тебе на хробака. Ким ти хочеш стати? Відкрий мені свою душу…

— Забудь про мою душу, — сказав Гарві та простягнув до неї руки. — Краще розкажи про свої бажання.

— Мої? — здивувалася Марр.

— Так-так, — сказав Гарві. — Ким ти мрієш стати?

— Я ніколи не мрію, — відрізала Марр.

— А ти спробуй, — гнув своєї Гарві. — Мене ти можеш перетворити на хробака чи кажана, а ким би ти сама стала?

Впертість на її обличчі змінилася здивуванням, а здивування переросло в паніку. Довгі пальці почали зіщулюватися, та Гарві блискавично вхопив Марр за руки. Їхні пальці переплелися.

— Ким ти мрієш бути? — спитав Гарві. — Думай!

Вона заборсалася, і хлопчик відчув, як з її рук у його перетікає магія — Марр намагалася його на щось перетворити. Та Гарві не хотів ставати кажаном-вампіром, а тим паче хробаком. Йому подобалося бути самим собою. Тож її чари не могли на нього вплинути — натомість вони почали вертатися до Марр. Вона затремтіла так, наче її занурили в крижану воду.

— Що ти виробляєш?! — гримнула вона.

— Розкажи мені про свої мрії, — сказав Гарві.

Здавалося, вони помінялися ролями.

— Тобі я нічого не розкажу! — скрикнула Марр, все ще намагаючись видерти свої пальці з його рук.

Та вона не звикла до опору. Її м’язи були м’якими й обвислими. Марр пручалася та тягнула руки до себе, але вирватися не могла.

— Облиш мене! — пискнула вона. — Якщо ти мене скривдиш, пан Гуд відірве тобі голову!

— Не збираюсь я тебе кривдити, — відповів Гарві. — Я лише хочу, щоб твої мрії здійснилися. Послуга за послугу.

— Я не хочу! — закричала Марр.

Вона заборсалася ще сильніше, але Гарві не відпускав. Навпаки, підступив ближче, немов хотів її обійняти. Марр почала плюватися в нього великими шматками слизу, та Гарві змахнув цю гидоту й сунув далі.

— Ні… — промимрила Марр. — Ні…

Вона не змогла опанувати власні чари — і вони почали змінювати її плоть. Обличчя Марр розм’якло й потекло, як топлений віск. Тіло осіло в старенькому пальті, й на підлогу полилася рідка зеленава каша.

— Ох… — простогнала Марр. — Клята дитина…

Про що ж вона мріяла, думав Гарві, що за мрії перетворюють її на драглі? А Марр усе зіщулювалася — вона стала замалою для свого одягу, і він упав на підлогу. Її голос перетворився на комариний писк. Здавалося, ще трохи — і вона зовсім зникне.

— Про що ти мрієш? — питав Гарві.

Пальці Марр витекли з його рук, як морська вода.

— Ні про що я не мрію… — відповіла вона. Її очі запали в очниці, голова розповзалася. — Цим… я… і… стала… — вона провалювалася в складки власного одягу. — Нічим…

Марр перетворилася на калюжу, з якої пролунали її останні слова:

— Я… ніщо…

А потім її не стало — Марр поглинули власні чари.

— Ти переміг! — вигукнула пані Ґріффін. — Тобі вдалося!

— Ще троє на черзі.

— Троє?

— Ріктус, Джайв та сам Гуд.

— Ти забув про Карну.

— Він ще живий?

Пані Ґріффін ствердно кивнула.

— Боюся, що так. Його лемент лунає щоночі. Він жадає помсти.

— А я хочу, щоб мені повернули моє життя, — сказав Гарві.

Він узяв пані Ґріффін за руку та повів їх із Тушком, якого старенька й досі тримала на руках, до сходів.

— І я поверну його. Хай скільки це буде мені коштувати.

Пані Ґріффін озирнулася на купку одягу, що лежала там, де ще хвилину тому була Марр.

— Може, тобі все вдасться, — вражено сказала вона. — З-поміж усіх дітей, що тут побували, ти, мабуть, єдиний спроможний перемогти Гуда в його грі.

Попіл до попелу

Вгорі сходів на них чекав Ріктус. Усмішка його була солодкою, та слова — аж ніяк.

— Тепер ти, юначе, вбивця, — сказав Ріктус. — Руки від крові не сверблять?

— Він її не вбивав, — заступилася за Гарві пані Ґріффін. — Марр ніколи не була живою. Як і жоден з вас.

— То що ж ми тоді таке? — поцікавився Ріктус.

— Ілюзії, — відповів Гарві, підштовхуючи пані Ґріффін до парадних дверей. — Усе, що нас тут оточує, — ілюзії.

Ріктус пішов слідом. Він хихотів, як навіжений.

— Чого це ти смієшся? — спитав Гарві, відчиняючи перед пані Ґріффін двері.

— Та з тебе сміюся! Поводишся як усезнайко, а сам досі не знаєш, хто такий пан Гуд.

— Скоро довідаюсь, — сказав Гарві та повернувся до пані Ґріффін. — Вийдіть, погрійтеся на сонечку. Я скоро повернуся.

— Хлопчику, будь обережний, — мовила старенька.

— Добре, — сказав Гарві та зачинив двері.

— Дивний ти екземплярчик, — мовив Ріктус, і його посмішка трохи потьмяніла.

Тепер, коли він уже не шкірився, обличчя Ріктуса здавалося зліпленим з тіста: дві ямки замість очей і ніс-кулька.

— Так би й висмоктав тобі мізки через вухо, — тепер його голос був уже не таким співучим.

— Ага, — мовив Гарві. — Але ти цього не зробиш.

— Звідки знаєш?

— Бо мені призначено зустріч з твоїм господарем.