Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"

Він не став гукати Вітьку і намагатися привести його до тями. Було цілком зрозуміло, що Фімчиного друга насправді заміняла картонна лялька, якою хтось керував. Або яка вірила в те, що вона — Вітько. Всього лише лялька... Але від цього не ставало зрозумілішим те, що відбувалося навкруги і кому потрібно обдурювати Фімку, і чому ляльку Вітька зробили саме з картону, і... Словом, нічого не можна було зрозуміти, крім того, що навколо відбувається щось жахливе. І Фімка — у самому центрі цього кошмару!

Він пішов додому. І дорогою помітив, що вулиці начебто вимерли, хоча дощ уже закінчився.

Скільки б Фімка не пропадав в Охах, зараз надворі було літо. І час не надто пізній, а їхній квартал — не з найбезлюдніших. Тоді де ж хлопці, які грають у футбол або катаються на скейтах до самої темряви? Де бабусі на лавах, де молоді мами з колясками? Де, нарешті, власники собак, які (власники! чи собаки?) надвечір виводять своїх вихованців на прогулянку?!

Нікого.

«Ну, — подумав Фімка, — хоч мертві з косами не стоять». Але жарт вийшов невеселим. Потроху він добрів до будинку, подзвонив. Двері відчинив тато.

— Еге, герою, я дивлюся, ви з дощем непогано погуляли! — посміхнувся він Фімці. — Ну, заходь швидше, скидай з себе все — і давай у ванну, під душ.

— Ага, тату! — життєрадісно відгукнувся Фімка. Але на серці в нього наче миші шкрябали. Він не знав, як перевірити батьків, щоб точно з’ясувати, ляльки вони чи справжні люди. А головне, він не був упевнений, чи хоче перевіряти.

Він згадав, що може хоча б довідатися, який сьогодні день. І потягся за газетою, але так і завмер з нею в руці. Букви на сторінці були знайомі, однак разом складалися в абракадабру. І жодної цифри! Фімка скоса глянув на іншу газету, яку читав тато. Вона виглядала так само: зовні найзвичайнісінька, але насправді — жодного нормального слова.

Але — тато її читав!

— І що там пишуть? — безневинним тоном запитав Фімка.

— Відколи це ти цікавишся пресою? — не на жарт здивувався тато. — А пишуть, як завжди, про різне: про політику, про спорт, про погоду. До речі, на завтра теж обіцяють дощ. Добре, що ми встигли зробити ремонт і покрити все лаком.

— А-а... Ну добре, я піду до себе.

— Телевізор дивитися не будеш? Незабаром твій улюблений мультсеріал.

— Ні-і, хочу зайнятися рибками. Почистити акваріум і погодувати їх.

— Ну давай.

Але, звичайно, рибки були тільки відмовкою. Фімка хотів побути на самоті. Він так втомився від переживань, що не помітив, коли заснув.

Уві сні його мучили якісь слова, сказані татом. Але Фімка, як це зазвичай і буває уві сні, не міг зрозуміти, які саме.

Прокинувся він уже вранці, від того, що хтось лоскотав йому вухо своїми... ВУСАМИ!

— Ти чого? — ображено запитав Мось Фімку, який, голосно крикнувши, схопився з ліжка. — Наснилося щось неприємне?

Розділ двадцять другий,

у якому стає зрозумілим, куди потрапив Фімка, але, як і раніше, залишається загадкою, чи встигне він звідти вибратися

— Звідки ти тут узявся? — запитав Фімка в чеширського таргана. І, слід зазначити, запитав майже з радістю.

— А Ми нікуди й не дівалися, — відповів той. — Як залізли до кишені твоєї куртки, так і сиділи.

— А чого ж ви раніше мовчали?

— Розбиралися, що й до чого. Але ти, напевно, вже і сам зрозумів, що той Порядник надурив тебе.

— Порядник? — здивувався Фімка. — Щось трапилося з моїми батьками і Вітьком...

— І з усім містом на додачу, — уїдливо сказав Мось. — Так не буває. Ну, — виправився він, — тобто, так, може, і буває, але тут справа в іншому. Сигізмунд намалював не Двері у твій світ. Він намалював інші Двері, й інший світ за ними. Розумієш?

— Так ми зараз у малюнку? — не повірив Фімка.

— Ми у намальованому світі, — уточнив Мось. — Мені здається, є різниця. Хоча, з іншого боку, не дуже й велика. Головне, що нам треба вибиратися звідси. У тебе вдома дуже смачний лак, ним покрито все, тож підлога і стіни не розмокнуть від дощу. Але, знаєш, Ми б краще скуштували мракки. Навіть найсмачніший лак рано чи пізно набридає. А для вас, людей, він взагалі неїстівний. Словом, треба робити звідси ноги. Помахати їм крилами — і назад.

— Куди «назад»?! Цей Порадник напевно потім зафарбував Двері.

— Не зафарбував, Ми перевіряли. Поки не зафарбував, — із притиском додав Мось. — Тому пропоную поквапитися.

— А як же?.. — доказати Фімка не встиг. На вулиці щось гримнуло — раз, другий, потім незграбна тінь перекреслила будинок навпроти.

— Ой! — верескнув Мось. — Здається, ми спізнилися.

— Куди?

— Не куди, а з чим! Раніше треба було йти!

Тіней ставало дедалі більше. Фімка визирнув у вікно і заволав від жаху. Вулицями крокували динозаври і їхали танки. Присадкуваті, з довгими дулами танки чавили все підряд: дерева, ослони, клумби, паркани. Динозаври... Фімка, звичайно, як і будь-який хлопчисько, краще розбирався в них, ніж деякі з дорослих. І зараз він бачив, що майже всі динозаври на вулиці — хижі. Були серед них і великі, такі, як тиранозаври, і дрібні, типу веласирапторів (але ще небезпечніші, бо — розумніші і полюють зграями). Таким на очі не потрапляй — миттю злопають, навіть шнурків від кросівок не залишать!

— А ці тут звідки?! — панікуючи, зойкнув Мось. Його двійники вторили йому, невидимі, з кишень Фімчиної куртки.

— Це зрозуміло, — зітхнув Фімка. — Сигізмунд світ намалював, але не знав точно, в якому з будинків я живу. Інакше б він просто стер його і даремно не мучився. А так мусив малювати цих динозаврів і танки, щоб вони мене знищили.

— Не дуже кмітливо, — зауважив Мось. — Міг би просто стерти весь малюнок... Та хто ж їх зрозуміє, тих Порядників? І взагалі, не про те ми зараз базікаємо. Будемо прориватися до