Читати книгу - "Тiло™"

class="p1">Юрій принишк. А хлопці дали їй сотню й охоче пристали на розмову, з котрої поволі з’ясувалося, що вони нетутешні, приїхали з Каліфорнії, з передмістя Лос-Анджелеса. Смаглявого звати Лео, він музичний продюсер, а білявчик на ймення Макс пише тексти для рок-пісень, а взагалі він — письменник, утім, час від часу займається й сценаріями для ігрових шоу.

Барменка була в захваті. Тепер вона вже не мала сумнівів — гарну дівку «доля» й за шинквасом задрипаного генделика знайде…

Зоставивши гроші за каву під порожньою філіжанкою (на увагу барменки тепер розраховувати було не варто), Юрій непомітно підвівся з-за столика й рушив на вихід. Уже біля дверей його наздогнав розчарований вигук дівчини:

— Та ти одружений, сучий сину!..

Він озирнувся. Заувага стосувалася «письменника». Безнадійно одруженим виявився й «музичний продюсер». Обидва мали обручки з однаковим візерунком. Вигадливо мережаною літерою «р».

4

Решту дня Юрій прокручував у голові побачену історію, він усе розумів, крім одного: навіщо подружжю гомосексуалістів знадобилася жінка? Чи таки маніяки?

А надвечір вони з’явилися в його клініці.

— Нам потрібна жінка, — одразу ж пішов у рішучий наступ чорнявий, що запам’ятався йому як Лео.

— А я, звісно, схожий на сутенера! — невдоволено озвався Юрій.

— О, ми не пхаємось у чужі справи.

— То виміталися б звідси під три чорти, — відповів він узвичаєною англійською фразою, яку вивчив принагідно для таких непроханих гостей.

— Ми хочемо дитину, — додав Макс, і все стало на свої місця.

От уже два роки, як вони разом. Робота, дім, друзі, вечірки — все, як у решти звичайних людей. Щоправда, «решта» в їхньому віці вже купує дитячі візочки й обирає імена для новонароджених нащадків. Тож останнім часом вони дедалі частіше почали замислюватися про дітей. І не так собі про дітей, а про власних. Це рішення далося їм нелегко. Одному з них доведеться змінити стать і народити. За тим вони й тягли сірника у кав’ярні.

Юрій не здивувався. Із таким проханням до них часто зверталися заможні одностатеві пари, котрих у середині ХХІ століття налічувалося заледве не більше, ніж звичайних, або ж «класичних», як тепер називалися старомодні шлюби між чоловіком та жінкою. І всі неодмінно хотіли «своїх» дітей. Власне, це був єдиний вихід. Про те, аби взяти малюка з сиротинцю, наразі не йшлося, бо от уже понад двадцять років, як дитячих притулків не існувало. Діти були на вагу золота. Несумлінні батьки, котрі раніше просто кидали своїх незапланованих нащадків, де прийдеться, анітрохи не переймаючись їхнім майбуттям, тепер народжували дітей на продаж. Варто ж було немовляті втрапити на облік донорського фонду, воно вже не вважалося повноцінною людською істотою. Просто біологічний матеріал, із котрого вирощували в спеціально створених лабораторних умовах якісний організм для пересадки (не без допомоги стероїдів, хоча жодна лабораторія не зізналася в їх використанні). Усиновлення донорських «одиниць» було суворо заборонене законодавством.

Тож бажання одностатевого подружжя стати «класичним» уже не дивувало оточуючих, адже було продиктоване необхідністю. Тим більше після народження дитини можна було повернутись у своє колишнє, принагідно збережене тіло. Деякі навіть поверталися. Того ж таки дня Юрій вніс новоприбулих до списку своїх пацієнтів.

Минув місяць відтоді, як вони з’явилися в клініці. Лео очікував на тіло брюнетки. Проте обирати дівчину належало Максу, котрому випала така честь вкупі зі зламаним сірником. Але досі хлопцям жодне тіло чомусь не припало до вподоби. Юрій мало не щодня пропонував їм «варіанти», та вони нудили світом, не могли ціни собі скласти і, схоже, не надто поспішали втілювати власний задум у життя. Юрій не дуже вболівав за одностатеві шлюби, втім, це подружжя чомусь не викликало у нього відрази. Вони напрочуд добре пасували одне до одного, ніколи не сварилися, і він часто питав себе, чи буде так, коли хтось із них стане жінкою.

То й була закохана пара, що ховалася в альтанці.

5

Так само полювала на тіло молодої вродливої жінки й інша пацієнтка центру з питань трансплантації свідомості — старіюча голлівудська кінозірка на ім’я Ванесса Маріані. Колись вона була справжньою красунею: висока, струнка, як стріла, з розкішним каштановим волоссям, гладенькою матово-білосніжною шкірою та неймовірними оливково-карими очима. Років тридцять тому Ванесса зіграла одну з дівчат Джеймса Бонда, потім стала черговим обличчям «Шанель № 5», за що отримала чек із сімома нулями, після деяких вагань знялась оголеною для «Плейбою» і… завмерла в очікуванні нових знакових ролей.

Її називали другою Елізабет Тейлор. І молода акторка надзвичайно тішилася з такого порівняння. Тільки згодом вона збагнула: ключовим у пишному назвиську було слово «друга». Не можна бути другою Елізабет Тейлор, другою Ґретою Ґарбо чи другою Мерилін Монро. Можна бути першою або ж ніким. Тому й пропонували згодом «другій Елізабет Тейлор» самий лише кіношний дріб’язок — другорядні ролі якихось Кеті, Сьюзен чи Міранди в низькопробних картинах посередніх режисерів. А вона мріяла про роль Клеопатри, Офелії, Жанни д’Арк. Проте Ванессу весь час обходили. Найчастіше це робила ефектна білявка з холодною арійською зовнішністю та гарячим південним серцем на ймення Анжеліка Феллон.

Минав час. Старість заскочила її зненацька. Ванесса й незчулася, як замість образів гарненьких і дурненьких молодих дівчат їй почали залишати ролі їхніх підтоптаних матусь, лихих свекрух або ж старих дів, що доводилися юним героїням двоюрідними тітками. А кілька днів тому продюсери знахабніли вкрай — запропонували їй зіграти епізодичну роль бабусі в якійсь романтичній комедії.

Того дня Ванесса й зрозуміла, як виглядає початок кінця. Вона таки постаріла. І давні слава та визнання, бундючно підібравши свій королівський шлейф (щоб не волочився) й притримуючи корону (аби не впала), без вагань пішли від неї до інших — молодших, гарніших, амбітніших. Колишній зірці зосталося лише одне — красиво й принижено старіти, животіючи спогадами. Про неї вже не розпускали огидних чуток у соціальних мережах. Не робили їй непристойних пропозицій. Не вимагали автографів. На вулиці її досі впізнавали в обличчя, але вже не стояли із роззявленими ротами і не озиралися, як то траплялося раніше.

Такого стерпіти вона не могла. Із горя Ванесса вийшла заміж за свого охоронця, хоча на вибір був іще тренер з пілатесу. Охоронець виявився більш ніж удвічі від неї молодшим, походив із якоїсь екзотично-грізної місцини, назву якої Ванесса постійно забувала (власне, як і саме ім’я «щасливчика»), і був просто-таки непристойно вродливим, навіть як на голлівудські стандарти. Тож стара наречена сподівалася: може, хоч це приверне до неї увагу таблоїдів і кіностудій. До подібного штукарства вона вдавалася не вперше: щойно виникав дефіцит