Читати книгу - "Числа Харона"

— Жартуєш? — Попельський обурено виплюнув сигарету, хоча ледве встиг затягнутися. — Ти що, кепкуєш з мене?

— Дивися сюди! — Заремба простягнув йому іншу течку.

Це була персональна справа Едварда Попельського.

— Як сталося, що Коцовський погодився? — Свіжоспечений експерт дивився на угоду, підписану начальником Слідчого відділу й не вірив власним очам. — Та ж цей гад ладен втопити мене в ложці води!

— Довелося, — повагом відказав Заремба. — Сьогодні на світанку сталося ще одне вбивство... Схоже на попереднє, саме для лінгвіста й поліцейського. Убили молоду жінку. А в скриньці для анонімних листів знову маємо гебрайський текст. Знаєш когось, хто крім тебе міг би цим зайнятися? Комендант Грабовський теж не знав нікого, тому за моєю скромною порадою віддав Коцовському відповідний наказ.

— Де знайшли тіло?

— На Задвужанській.

Число блудниці

Немає жодного сумніву, що головні поступи в математиці відбувалися лише тоді, коли обдарований математично розум інтенсивно й надовго зосереджувався над проблемою пошуку відповідної форми в хаосі інформації, яку несуть окремі приклади.

Лінн Артур Стін, Математика сьогодні

І

Звичайному перехожому, що прямував широким тротуаром величної вулиці Леона Сапєги, знадобилося би принаймні чверть години, аби дістатися з комендатури на Лонцького на вулицю Задвужанську. Попельський подолав цей шлях за вісім хвилин. На щастя для світлочутливого епілептика, який учора десь загубив свої темні окуляри, сонця нині не було; проте навіть якби воно небезпечно сяяло, він однаково цим би не переймався, бо зараз його ніщо не цікавило.

Вбраний був у штани, на яких відбилися сліди підошов і плями від гнилих помідорів зі смітника, та в старий Зарембин френч, що милосердно прикривав зім’яту сорочку й піджака з надірваним рукавом. Але стан одягу теж його більше не цікавив. Так само, як перебитий ніс і біль спини, який пульсував уздовж хребта, незважаючи на укол морфію. Його розум не переймався нічим, що не було пов’язане з Ренатою Шперлінг, яка вчора в кнайпі Гутмана винайняла візника на вулицю Задвужанську.

— Слухай-но, Едзю, — відсапувався Заремба, ледве встигаючи за товаришем, — я розумію, що ця угода з Коцовським для тебе не надто гарна, бо платню ти отримаєш лише після закінчення справи. Я знаю, але можу позичити тобі трохи грошей... Найкраще буде, якщо ти підеш до сина Люби Байдикової, бо він не довіряє поліції й винайме тебе як приватного детектива. Він дуже багатий і добре тобі заплатить! Та чекай-бо, до ясної холери! Ну що за божевільний!

Останні слова Заремба вимовив уже з помітним роздратуванням, зупиняючись на півдороги біля перукарні Костиновича. Там перевів подих, закурив сигарету й подався за Попельським, що вже загубився десь між студентами політехніки, котрі простували до своєї Alma Mater.

Попельський саме звертав на Задвужанську. Він уже проминув один провулок і, не дійшовши до Грюнвальдської, угледів великий натовп. Люди юрмилися в простінку між кам’яницями під номерами 17 та 19, що провадив на подвір’я, де стояли смітниці. Але зайти туди було неможливо, бо біля них бовваніло троє поліцейських. З боку Грюнвальдської вхід унеможливлювала масивна стіна із залізними ворітцями, біля яких стояв лише один страж закону. Попельський спробував забігти на подвір’я просто із Задвужанської. Його перепинив поліцейський у мундирі з арабською шісткою на комірі, облямованому двома срібними галунами.

— Куди?! — гримнув він. — Сюди не можна! Геть мені звідси!

— Я прийшов опізнати тіло, — Попельський сперся долонями на коліна й видав із себе свист отруєних нікотином легень.

— Геть, кажу, звідсіля! — поліцейський утрачав терпець.

— Постерунковий Генрик Ковальський із шостого комісаріату! — прохрипів нарешті Попельський. — Ми давно знаємо одне одного! Гляньте на мене й на мою лисину!

Постерунковий Ковальський роззявив рота від здивування. Тоді мовчки вказав Попельському на ворота, звідки саме виходив доктор Підгірний.

— За смітником на подвір’ї, — проказав судовий медик з безмежним подивом в очах.

Попельський кивнув йому й побіг на подвір’я. За смітником стояв фургон кафедри судової медицини. Попельський відіпхнув двох кремезних санітарів і впав навколішки біля ніг жертви, втиснених у щілину між смітником і стіною будинку номер 19. Стягнув простирало. Побачив вузьку ступню з нафарбованими нігтями, стегно, обтягнуте панчохою й пружні груди молодої жінки. Сперся об стіну й заплющив очі. Але це не допомогло. Перед очима продовжували маячіти мотузка, що обвивала ступні, шию й руки, прикушений язик, синя смуга, помітна з-під грубої волохатої линви, численні веснянки, які вкривали все тіло й руді кучері, котрі розсипалися, вистеляючи землю біля смітника.

II

Перш ніж Попельський узявся до своїх обов’язків поліційного експерта, минули кілька днів, потрібних йому, аби запровадити зміни в попередньому житті.

Насамперед мусив дати бодай відносний лад із власним здоров’ям, передусім залікувати рани на спині так, щоб жити без морфію й рухатися без особливого болю. Доктор Бурачинський, який щодня робив йому перев’язки, дивувався й радів, бо загоєння відбувалося дуже швидко. Через тринадцять днів після звірячого побиття доктор замінив бинти, які досі оперізували весь тулуб хворого, на полотняні квадрати, котрі мінялися через день і приклеювалися пластирем до плечей і сідниць. І хоча зламаний ніс, звідки лікар уже повитягав тампони, дошкульно болів, коли до нього випадково торкнутися, Попельський відчував, що видужує.

Аби позитивні зміни відбувалися швидше, Едвардові бракувало великої суми грошей, щоб залатати домашній бюджет, зменшений лікуванням, пиятиками, поїздкою до Стратина й передусім, відмовою від приватних уроків. Сподівання на покращення фінансів Попельський пов’язував з порадою Заремби запропонувати свої послуги детектива синові Люби Байдикової. Зрештою, це було єдине можливе наразі заняття, бо слідство в справі замордованої рудоволосої жінки зупинилося із двох причин: по-перше, протягом останніх днів ніхто не звернувся із заявою про зникнення, по-друге, і професор Курилович, і рабин Шацкер зволікали з перекладом отриманого Коцовським гебрайського тексту, по-різному це пояснюючи.

Отож Попельському не залишалося нічого іншого, як податися вулицею Собінського, де на розі стояла модерна вілла інженера-нафтовика Миколая Байдака.

Приватний детектив in spe домовився телефоном про візит і з’явився там в першу неділю травня, рівно о десятій ранку.

Інженер Байдак провів останні п’ятнадцять років на родовищах нафти в Техасі, і протягом цього часу йому довелося мати справи з різними химерними людьми: шукачами скарбів та золота, найманими вбивцями, індіанськими вождями й неграми, які грали на різноманітних музичних інструментах, тож обличчя Попельського зі зламаним носом, вкрите