read-books.club » Сучасна проза » Ольга Токарчук. Останні історії 📚 - Українською

Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

272
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ольга Токарчук. Останні історії" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 56
Перейти на сторінку:
Бачить чорні подушечки на лапах пса, потріскані й загрубілі, як підошви черевиків, бачить трішки відкриті кінчики зубів, бачить брудного від виділень хвоста. Тіло має пам’ять. Кожна частина цього тіла пам’ятає гонитви, прогулянки, полювання, пам’ятає радощі, забави, вистрибування. Якісь дні, дощі та бурі, втечі та погоні, приїзди і прощання. Така пам’ять — як сконденсована їжа — здається, що можна додати до неї дрібку чогось, що послужить водою і життя розквітне знову, повернеться і стане кольоровим, почнеться знову. Тіло пам’ятає, не розум. І тіло помирає разом з пам’яттю.

Їй здається, що пес говорить: “Дай мені спокій.” Іда забирає руку й біжить сходами догори, кличе стареньких. Вбігає у коридорчик біля своєї кімнати і почергово стукає у всі двері, але ніхто не відповідає, тоді вона обережно відчиняє двері одні за одними й бачить тільки порожні кімнати, ліжка, вкриті вилинялими покривалами і старі накаслики з дірявими плетеними серветками й букетами штучних квітів. Чекають на гостей. В одній з кімнат Іда зауважує увімкнене радіо, яке щось шемрає про погоду, і розуміє, що старенькі, мабуть, виїхали дуже рано, ще вночі, коли вона підпорювала терикон. І тепер доручили їй вмираючого пса й не залишили навіть уколів.

Повертається донизу. Над лігвищем стоїть білий пес — мовчазний свідок агонії. Іна лежить нерухомо на боці, голова витягнута вперед. Легкий спазм, тремтіння пробігає тілом, викликає ледь помітний ритмічний рух, ніби недавно його розгойдали, змусили рухатися, і тепер цей рух гасне. Іда кладе на руку на пса — його шерсть шорстка і ледь тепла.

— Іно? — каже тихо Іда.

Відгортає скуйовджену шерсть з очей суки — вони напіврозплющені, з-під повік блищить шматок слизької поверхні.

— Іно?

Око розплющується. Чорне скло, плинна чорнота, провалля, воно здається безмежним. Невідомо, куди дивиться, але, напевно, бачить все. Тоді Іді здається, що око дивиться з-під маски, що, застигаюче зболіле тіло тварини — це тільки маскарадний костюм, волохата, безпорадна, чудернацька форма. Під маскою є хтось інший, рідний і близький Іді, властиво, родич, тривожно подібний.

Око — вхід до іншого всесвіту, складеного із самих лише механічних байдужих рухів, повторювальних і вічних. Є там холодні галактики й величезний простір, що складається зі скупчень темряви, з висохлої чорноти.

Потім око м’яко закривається. Іда розуміє цей рух — власне, там відходить сука. Тремтіння раптово припиняється. Іда дивиться і не вірить, що це таке просте й очевидне. Все закінчилось. Торкається до того, що залишилося — і що нагадує тепер м’яку знищену іграшку, мертве виправлене хутро.

Встає з колін і натикається поглядом на прямокутник вікна — знову туман. Від різкого руху їй запаморочилося в голові. Виходить на подвір’я, дивиться вперед у бік коминів і шахтних витягів, які м’яко вимальовуються у сірому повітрі. З даху гуркотом зсувається велика брила снігу й падає на землю, чути, як швидко падають краплі з бурульок, вистукують нерівний ритм, роблять діри в снігу. Іда тре очі, гнів минає.

Іде просто до стодоли, розсуває тяжкі двері, вмикає світло. Бачить бокси і клітки, а ще полиці, відгороджені низькою сіткою. Посередині стоїть стіл, на ньому лежать шприци й коробки з ампулами. Цілі рулони нових одноразових шприців, бинти, аерозолі, пляшечки. Навіть при увімкненому світлі тут темно, тому тільки коли йде вздовж боксів, бачить в одному з них коня. Підносить голову, коли Іда зупиняється, щоб на нього подивитися. Він жахливо худий і майже сліпий, його великі очі майже білі. Іда бачить у сусідньому боксі чорну козу — лежить на боці й не рухається. Інші бокси порожні, посилані свіжим сіном, стіни побілені вапном, чисто. Потім Іда бачить коробки з дірками, які господарі втрьох напередодні сюди заносили. Стоять відкриті, вистелені лігніном. Тих коробок понад десяток, а в кожній — щур. Іда інстинктивно задкує, але цікавість штовхає її вперед. Добре бачить тільки одного щура — скулений, втиснутий в лігнін, з виголеною на хребті шерстю, зі синіми слідами від уколів. Іда зачиняє за собою двері.

8.

Поки не вилетіла з повороту, їхала засніженого дорогою, була вже десь за Новою Рудою. Чи бачила щось важливе, щось інше, якесь застереження чи знак? І тепер собі пригадує, що вона зупинилася, щоб перекусити. Побачила маленький придорожній бар із намальованим на білому тиньку Качуром Дональдом. Останньої миті повернула туди.

Офіціантка в облягаючих поліестерових штанях зосереджено приколювала смужки паперу з назвами страв. Кнопки з червоними голівками тримала в роті. Вони виглядали, як краплі крові на губах. Іда замовила вареники і червоний борщ; чекала тепер на їжу, розглядаючись довкола. Це було невелике приміщення, усе оббите білими пластиковими панелями. Підлога була викладена сірою холодною плиткою. Буфет і всі меблі було відлито з білої пластмаси — садові крісла і столики з діркою посередині, в яку вставляють парасолю, вішаки біля дверей, полиці для штучних квітів, вазони. Все інше було червоне — сільнички і цукерниці, підставки для серветок, нейлонові штори на вікнах, обшиті білим мереживом. Усюди нестерпний контраст білого і червоного — це завжди асоціювалося з лікарнею, з кровотечею або несподіваною менструацією, коли з прикрістю виявляєш на простирадлі червону пляму крові.

Під телевізором, підвішеним на металевому консолі, на екрані якого майже беззвучно пересуваються картинки з МТУ, також стоїть столик. За ним сидять чоловік і жінка, відхилені одне від одного, напівлежать у нестійких садових кріслах, втомлені, як після тривалої подорожі, значна частина якої ще перед ними. Жінка сказала:

— Ну, ні, не будь такий...

А він відповів:

— Який? Тільки говорю.

— Дай спокій.

— Це ти дай спокій.

— Якщо хочеш, щоб було добре, то буде добре. Як не хочеш, щоб було добре, не буде добре.

— Хочу тільки знати.

— Я тобі говорила.

— Дай спокій, що ти мені говорила?

— Сказала тобі все.

— Певно, жартуєш.

— Це ти жартуєш.

— Я не жартую.

— Ти нічого мені не сказала.

— Знаєш що? Нічого тобі не сказала. Але ж ти...

— Маю це десь.

— Зрозумій нарешті, я все тобі сказала.

Тоді кельнерка принесла їй страви: шість вареників на пластиковій тарілці, политих жиром із шкварками. Збоку на білій серветці поклала пластикові ложку й виделку. А з другого боку — борщ у пластиковому, розм’яклому від тепла, горнятку. Борщ був із пакетика, а вареники — готові, їх на таці підігрівають у мікрохвилівці. Відкусила шматок, не мав смаку, був теплий і тільки. Ті двоє вийшли на

1 ... 21 22 23 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольга Токарчук. Останні історії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ольга Токарчук. Останні історії"