Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Їй здається, що пес говорить: “Дай мені спокій.” Іда забирає руку й біжить сходами догори, кличе стареньких. Вбігає у коридорчик біля своєї кімнати і почергово стукає у всі двері, але ніхто не відповідає, тоді вона обережно відчиняє двері одні за одними й бачить тільки порожні кімнати, ліжка, вкриті вилинялими покривалами і старі накаслики з дірявими плетеними серветками й букетами штучних квітів. Чекають на гостей. В одній з кімнат Іда зауважує увімкнене радіо, яке щось шемрає про погоду, і розуміє, що старенькі, мабуть, виїхали дуже рано, ще вночі, коли вона підпорювала терикон. І тепер доручили їй вмираючого пса й не залишили навіть уколів.
Повертається донизу. Над лігвищем стоїть білий пес — мовчазний свідок агонії. Іна лежить нерухомо на боці, голова витягнута вперед. Легкий спазм, тремтіння пробігає тілом, викликає ледь помітний ритмічний рух, ніби недавно його розгойдали, змусили рухатися, і тепер цей рух гасне. Іда кладе на руку на пса — його шерсть шорстка і ледь тепла.
— Іно? — каже тихо Іда.
Відгортає скуйовджену шерсть з очей суки — вони напіврозплющені, з-під повік блищить шматок слизької поверхні.
— Іно?
Око розплющується. Чорне скло, плинна чорнота, провалля, воно здається безмежним. Невідомо, куди дивиться, але, напевно, бачить все. Тоді Іді здається, що око дивиться з-під маски, що, застигаюче зболіле тіло тварини — це тільки маскарадний костюм, волохата, безпорадна, чудернацька форма. Під маскою є хтось інший, рідний і близький Іді, властиво, родич, тривожно подібний.
Око — вхід до іншого всесвіту, складеного із самих лише механічних байдужих рухів, повторювальних і вічних. Є там холодні галактики й величезний простір, що складається зі скупчень темряви, з висохлої чорноти.
Потім око м’яко закривається. Іда розуміє цей рух — власне, там відходить сука. Тремтіння раптово припиняється. Іда дивиться і не вірить, що це таке просте й очевидне. Все закінчилось. Торкається до того, що залишилося — і що нагадує тепер м’яку знищену іграшку, мертве виправлене хутро.
Встає з колін і натикається поглядом на прямокутник вікна — знову туман. Від різкого руху їй запаморочилося в голові. Виходить на подвір’я, дивиться вперед у бік коминів і шахтних витягів, які м’яко вимальовуються у сірому повітрі. З даху гуркотом зсувається велика брила снігу й падає на землю, чути, як швидко падають краплі з бурульок, вистукують нерівний ритм, роблять діри в снігу. Іда тре очі, гнів минає.
Іде просто до стодоли, розсуває тяжкі двері, вмикає світло. Бачить бокси і клітки, а ще полиці, відгороджені низькою сіткою. Посередині стоїть стіл, на ньому лежать шприци й коробки з ампулами. Цілі рулони нових одноразових шприців, бинти, аерозолі, пляшечки. Навіть при увімкненому світлі тут темно, тому тільки коли йде вздовж боксів, бачить в одному з них коня. Підносить голову, коли Іда зупиняється, щоб на нього подивитися. Він жахливо худий і майже сліпий, його великі очі майже білі. Іда бачить у сусідньому боксі чорну козу — лежить на боці й не рухається. Інші бокси порожні, посилані свіжим сіном, стіни побілені вапном, чисто. Потім Іда бачить коробки з дірками, які господарі втрьох напередодні сюди заносили. Стоять відкриті, вистелені лігніном. Тих коробок понад десяток, а в кожній — щур. Іда інстинктивно задкує, але цікавість штовхає її вперед. Добре бачить тільки одного щура — скулений, втиснутий в лігнін, з виголеною на хребті шерстю, зі синіми слідами від уколів. Іда зачиняє за собою двері.
8.
Поки не вилетіла з повороту, їхала засніженого дорогою, була вже десь за Новою Рудою. Чи бачила щось важливе, щось інше, якесь застереження чи знак? І тепер собі пригадує, що вона зупинилася, щоб перекусити. Побачила маленький придорожній бар із намальованим на білому тиньку Качуром Дональдом. Останньої миті повернула туди.
Офіціантка в облягаючих поліестерових штанях зосереджено приколювала смужки паперу з назвами страв. Кнопки з червоними голівками тримала в роті. Вони виглядали, як краплі крові на губах. Іда замовила вареники і червоний борщ; чекала тепер на їжу, розглядаючись довкола. Це було невелике приміщення, усе оббите білими пластиковими панелями. Підлога була викладена сірою холодною плиткою. Буфет і всі меблі було відлито з білої пластмаси — садові крісла і столики з діркою посередині, в яку вставляють парасолю, вішаки біля дверей, полиці для штучних квітів, вазони. Все інше було червоне — сільнички і цукерниці, підставки для серветок, нейлонові штори на вікнах, обшиті білим мереживом. Усюди нестерпний контраст білого і червоного — це завжди асоціювалося з лікарнею, з кровотечею або несподіваною менструацією, коли з прикрістю виявляєш на простирадлі червону пляму крові.
Під телевізором, підвішеним на металевому консолі, на екрані якого майже беззвучно пересуваються картинки з МТУ, також стоїть столик. За ним сидять чоловік і жінка, відхилені одне від одного, напівлежать у нестійких садових кріслах, втомлені, як після тривалої подорожі, значна частина якої ще перед ними. Жінка сказала:
— Ну, ні, не будь такий...
А він відповів:
— Який? Тільки говорю.
— Дай спокій.
— Це ти дай спокій.
— Якщо хочеш, щоб було добре, то буде добре. Як не хочеш, щоб було добре, не буде добре.
— Хочу тільки знати.
— Я тобі говорила.
— Дай спокій, що ти мені говорила?
— Сказала тобі все.
— Певно, жартуєш.
— Це ти жартуєш.
— Я не жартую.
— Ти нічого мені не сказала.
— Знаєш що? Нічого тобі не сказала. Але ж ти...
— Маю це десь.
— Зрозумій нарешті, я все тобі сказала.
Тоді кельнерка принесла їй страви: шість вареників на пластиковій тарілці, политих жиром із шкварками. Збоку на білій серветці поклала пластикові ложку й виделку. А з другого боку — борщ у пластиковому, розм’яклому від тепла, горнятку. Борщ був із пакетика, а вареники — готові, їх на таці підігрівають у мікрохвилівці. Відкусила шматок, не мав смаку, був теплий і тільки. Ті двоє вийшли на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ольга Токарчук. Останні історії», після закриття браузера.