Читати книгу - "Діва Млинища"

Жінка подивилася, перемінилася на лиці й сплеснула руками.

— Боже мій… Панас! А ми думали…

— Що я пропав? — Панас усміхнувся. — А я живий, хазяюшко. Йди-но, почоломкаємося.

Жінка вийшла з-за стола, обняла, до грудей притулилася. Потому на Марка кивнула — хто то? Ваш син? Панас пояснив — так, то мій син. Її лице, на якім до радості явно примішувалася тривога, просіяло. Певне, подумала — просто в гості приїхали, а не посягати на хату. Сказала, що Тарас до дєдини[22] подався, просили там по хазяйству помогти, а син, Петрик, до хлопця Буцишиного за річку побіг. Ото-он Мокринка, середульша, скоро дасть Біг і заміж пора буде віддавати (дівчина зашарілася), а то Кіндратик, грамотєй, певно, буде, бо в церковноприходську записали.

— То у вас четверо дітей? — перебив її сокоріння Панас.

— Четверо, двох ще Бог забрав, хлопчика й дівчинку, малєйкими. А найстаршу, Стипанку, то вже й замуж оддала. Внука маємо, а типерки другим груба[23].

Охоча на слово виявилася Тарасова жінка, його братова. Про всіх родичів розказувала, про те, хто вмер останнім часом, а хто замуж збирається. Про те, що батюшку їхнього на більшу парафію мають переводити, а кого їм пришлють — невідомо. За якимось сотим чи й більше словом нарешті Панас узнав, що звати неї Варка, з Чинбарів, кутка, та ж ви-те знаїте, при в’їзді, Адама Слісаря, по вуличному Кабздися (засміялася) дочка. Панас дістав зі свого мішка подарунки — їй хустку велику, гарну, шальоху празничну, валянки Тарасові, мо’ подійдуть, ноги в них вроді однакові, дітям гостинці, шматок в’яленої ковбаски та ще й блєшчину горілки. Зовсім посвітліло лице братової. Кіндратик з Марком забалакав. Щоб остаточно розвіяти сумнів, Панас повідомив, що на хату їхню ни посягатиме, грошенят має трохи, то якщо є підходяща, щоби продавали, то купив би. Варка — та вроді таких нима, хіба в баби Мотрихи, їдна вона живе, дома, правда, на курячих ніжках, доживає віку, як і баба, та мона поладити. Нарешті добрався Панас до запитання, яке й хотів, і боявся задати, — про маму Юстину.

— Ни дуждалися вас мама, — зітхнула Варка. — Три роки як приставилися. Боліли перед тим, і все питали, ци Панаса ни видно. Дітей посилали на шлях подиветися. Вєрили, що ви-те вернетися, ой вєрили… Бо ж ме грішним ділом думали, що ви-те десь пропали.

— А хтось із тих, хто тоді за мною пішов, вернулися?

— Нє, — зітхнула Варка. — Нихто. Тико Петро Дикунів літ пєтнайціть, як пришкандибав. На костурі, й рука покалічена. Килько літ ще пожив, жинетися навіть пробував. Та Бог іначе розсудив. Ци янгол їхній. А решта — то десь в чужих краях, то коли вуйна з французом була, а то й просто невідомо де. Тако-во… Ще ни раз забирали, ни вельми багацько й виртаються. А ви-те никого з наших ни стрічєли?

— Нє. З Гараськом та Павлом Явтуховим у їден полк попали. Тико ж Павла в Австрії, а Гараська десь пуд Москвою чи що… Він казав…

І умовк. Тяжко стало всередині. Гарасько не писав, бо, вважав, нима кому, а він то чого затєвся?.. На кого образу затаїв за той свій вчинок, чого себе геть із цього світу викинув? Міг би писаря попросити, міг… Асміне послала, а чи послала…

— Мама, як умирали, наказували, щоби ми за ваше здоровлє на всі свята свічку ставили, щоб кожен день за повернення молилися. Ми й молилися… Мама казали, що в тій молитві й од неї слова будуть…

— Хай простять мама, — сказав Панас.

— Чого там… Добре, що вернулися…

Таки спитав — чи письмо його получали?

— Ой, аякже, — сказала Варка. — Літ десять уже минуло. Сам староста приніс. Там слова такеї чудні буле… Про те, як ваша любов пташками до нас летить, і з хмарки дощем сльози за мамою проливаються… Мама з тим письмом до волосного писаря ходили. А як прочитав, то воне як молитву шептали… Ви-те ж писали, що жінку маєте, що син родився…

— Чого ж ни одписали?

— Та чого ж нє… До Василє Осмиського ходили, він же грамотний… Всі четверо… Тарас, я, дочка старша, і той, Петрусь, ще пуцьверінок був… Разом і слова складали… Староста до міста возив, писарю дав, щоб одправив… Хіба ни получєли?

— Ни получав… Мо’ загубив де той писар…

— Мо’ й загубив, — зітхнула Варка.

— А моє ж письмо де? Викинули?

Варка знітилася, а тоді:

— Мама попросили, аби їм у труну поклали. Казали, мо’ на тим світі, як у пекло ни попадуть, то янгола попросять, аби прочитав або грамоти навчив. Воне ж… кожну буковку ту цілували…

Сльози мимоволі виступили в Панаса з очей. Щоб їх висушити, взявся про сина та Асміне свою далеку розказувати. І враз крик свій власний почув над горами далекими (а де ті гори?): «Асміне!» Знітився, став шукати слова, щоб далі казати.

А крик усе лунав, хоч віддалявся:

— Асміне!

Брат вернувся пізно ввечері, перед тим небіж явився. Привіталися — радість перемішана з насторогою — побалакали, Панас знов запевнив, що шукатиме собі хату. «То добре», — сказав брат, видно було, що для нього Панас, як пришелець з іншого, вже напівзабутого світу, — нащо було телющитись назад, де вже тебе нема, а є моя сім’я й моя господарка? Випили горілки, якої привіз Панас, трохи сп’яніли, й у Тарасових очах, як перед тим Панасових, з’явилися сльози.

«Тепер ти, брате, який є, яким і мав би бути», — несподівано подумав Панас.

Але тут Тарас узявся жалітися на життя: старша дочка просить помочі, а грошей катма, пан, син колишнього пана, збільшив оброк, мусиш продавати урожай і віддавати гроші, або вирощуй на полі те, що панський управитель наказує, і тоже віддавай. Тарас не вимовив те, що було в його очах, і Панас дістав і тицьнув йому двадцять рублів.

У братових очах і далі перемішувалися радість, подив і насторога.

«Я радий, — казав його погляд. — Ти вернувся, хоч міг і не вернутися. Ти лишився в тому, минулому світі, який ми майже забули. Хіба згадують про мерців, котрих поховали двайцять п’єть літ тому? Твої кісточки зотліли, брате, але я радий, що так не сталося. Ти живий, то починай заново свій шлях. І не кради мою дорогу, бо в мене сім’я, діти, про яких тре дбати і яких треба прилаштовувати».

— Завтра почну шукати собі хату, — сказав Панас.

Тарас зітхнув, сказав:

— Я ничого. Поживи собі, кілько