Читати книгу - "Діва Млинища"

— Камінь на твоїй душі? — Панас так сумно, що аж язика заморозило.

— Так. Не смійся.

— Я і не сміюся. — Панас обертав жорна, з яких слова натужно вилізали. — Я плачу. Що нам робити, Асміне? Лишимося тут? Ну лишимося. Хай. Утрьох.

— Нє, — Асміне дивилися мовби здалеку. — Моя дорога вже почалася. А ти поможеш Маркові сказати. Пошукаєш слів. І про мене йому розказуватимеш. Рік, другий. А може, й далі. Завжди. Щоб не забув. Як і я не забуду. О, праведники святі, я мушу витримати.

— Нащо тобі тая мука?

Асміне відповіла не одразу. До чогось прислухалася. До того, що в ній чи далеко за нею, до того, що ніби от-от мало прилетіти. Може, заспівати чи джерелом задзюрчати.

«Які ж мені слова буде синові сказати?» — подумав Панас.

— Я колись до тієї річки, до потічка, як приходила, то мусила обов’язково води ранкової, холодної, напитися, зуби вона ломила, а я без неї жити не могла, — сказала Асміне.

9. Повернення Панаса

Панас із сином добрався в Загоряни наприкінці зими. Село лежало геть засипане снігом. Ще в місті Любовні його попередили, як було поткнувся на поштову станцію, — нащо вам, чоловіче, ті Загоряни, вони геть заметені та й дорога ледве дихає. Хотів було чалапати пішадрала, хоч розумів, що малому буде тєжко витримати дорогу на ногах у два десятки верстов… Тоді взявся питати, хто би довіз. Усе ж тут йому повезло — до містечка Шацька тре було терміново доставити якусь пошту государську і їх за дорожезні піврубля сріблом згодилися взяти до села, що лежало якраз на півдорозі між двома містами.

Зійшов коло повороту в селі, де церква, перехрестився, подумав, що оно тої будівлі коло церкви за його пам’яті не було. Біле-біле село, присипане, мов борошном питльованим, лежало перед ним. Те, до якого він так прагнув.

— То ми тута житимо? — озвався Марко.

— Так, сину.

— Доки мама не приїде?

— Ага, — зітхнув.

Далі він місив замети на сільській вулиці, волочачи за плечима великий речовий мішок, а правою рукою міцно тримав синову руку в теплій рукавичці, вив’язаній мамою Асміне, котра десь там у горах альбо була прощена своїми одноплемінниками за давній гріх із ним, або ж лежала забита чи скинута в урвище. Панасові хтілося вірити, що вона жива, тільки стискав груди щемний жаль розлуки, хоч уже й не такий болісний, як при прощанні восени.

— Мама повернеться, приїде до нас, — запевнив тоді сина.

Чи повірив хлопець татовим словам?

Утоптував ледь помітну стежку крізь білий, наче святковий сніг, а як стало геть грузько, звелів синові, аби ступав у його сліди. Син трохи прочалапав, спіткнувся і тоді Панас промовив:

— А знаєш що, Марочку?

— Що, тату?

— Сідай-но ти мені на плечі.

— Як то? Вам… тяжко буде.

— Нє, — сказав Панас. — Я нагнуся, а ти залізай. Ще й не такого підіймав.

І присів. Малий завагався.

— Я ж солдатський син. Дійду і сам.

— Сідай, — велів Панас.

Марко таки заліз на плечі. Панас понатужився і підняв. Ой, тєжко вже. Захитався. Мусить іти. Трохи похитуючись, потюпав далі. Село, засипане снігом, лежало перед ним те й не те. Старенькі, вкриті білими шапками хатки, мовби присідали, придивляючись до дивних подорожніх. Панас звернув на вулицю, що виводила з тракту (тоді в Загорянах дорога-тракт ще пролягала через село, мимо церковки) на Млинище. Їдна хатина, друга. Почав пригадувати, чиї то хати. Смолярихи, Пацьорина, Гартемова… Бач, ни забув… Чи є досі теї люди, чи вже зовсім інші? Ніде нікого, геть дрімотне село. Й нічого не змінилося. Час мовби завмер, дожидаючись його повернення.

— Ти таки тяжкий, а я старий солдатисько, — сказав до сина.

Нагнувся, присів і раптом впав у кучугуру. Поруч гепнувся син.

— Отакої, — сказав Панас. — Ти не забився?

— Нє, тату, — сказав Марко. — Али я скоро виросту, то, гляди, ще й вас на собі понесу.

— То й добре. Бо я, кажись, таки уїздився.

Обтріпались, потюпали далі. Панас подумав, що час не перехитриш, конем не об’їдеш. Та й де його кінь? Воронки, певно, давно нема. І вперше подумав, що, мо’ ни тре було вертатися. Пуйшов у солдати, та й пропав чоловік, та й по всьому. Або там, на Кубані, з Асміне лишитися, або десь у тих степах, за Дніпром, де землі солдатам багацько мона було взєти… Захазяював би…

І тут на нього напала впертість. Та що ж то таке, як до села свого добрався, то не дійде… Он же ще їдна вуличка, й хата їхня буде.

Бабу зобачив якусь побіля доми неїної, привітався. І хто ж то стоїть, на чоловіка в шинелі пильно примружено зиркає? Не може згадати Панас… А ось же й вулиця й хатинка, дома… Ну, його чи не його…

Він стояв і кликав теплю хвилю радості, а вона не приходила.

«Як же ти довго ходив по світах, солдате», — подумав.

Але за цією прийшла інша думка: «Того й ходив, щоб вернутися. Щоби цеє засніжене село побачити, димок, що над домами де-не-де в’ється. То ж димок, що зачинає моє серце зігрівати».

Гаряче бажання побачити когось зі своїх, мов хвиля у великій ріці, раптово, нагально захльоснуло, обгорнуло, мовби до себе тулить, вкупі з ним хвіртку відчиняє.

— Ми вже прийшли, тату? — чує голос Марка.

— Прийшли, сину. Бо… Бо мали прийти.

Забряжчала клямка, скрипнули двері. І гарячий, застійний, напівзабутий дух ув лице вдарив. Панас одчинив двері до хати, які цілих двадцять п’ять літ, тепер уже й з хвостиком, не одчиняв, ступив за поріг, проказав:

— Доброго здоровля сему дому. Хай пан Біг помагає.

Од ночовок, у яких лущили горох[21], підвела голову худорлява молодиця. Коло неї двійко дітей — вже майже зуросла дівчина і хлопчик, трохи менший за Марка. Хто ж то в їхній хаті хазяює? І тут здогадався — то ж, певно, жінка Тарасова, а то їхні діти. А мама, де ж мама?

— Доброго й вам здоровля, — почув. — Ви-те до кого? Ци мо’ просити щося прийшли, так ми бідні… Та й учора тико буле тута просячі люде…

— Ни просити, хазяюшко, привітати вас у своїй хаті та поклонитися, — сказав Панас. — Не пізнаєш? Та й де би… Бо і я ни могу признатися, чия ти…