read-books.club » Сучасна проза » Дім для Дома 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім для Дома"

198
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дім для Дома" автора Вікторія Амеліна. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 21 22 23 ... 86
Перейти на сторінку:
де. Коли воно відчинене й Мама Оля махає нам рукою, вона схожа на ученицю. Перших зморшок, подарованих на

Ми чекаємо. Повз нас ідуть діти, пахнуть жувальними гумками та сигаретним димом. Діти як діти. Цой живий, а повітря напоєне сонцем і викидними газами, здається, ще трохи — й вибухне.

Нарешті з’являється Оля. Вона чимось налякана, і руки, що після школи так віддають крейдою та чорнилом, помітно тремтять. Оля відводить Марусю вбік, бере її дитячу сумочку, білу в червоні сердечка — спадок Машиного дитинства в Німеччині — ховає щось усередині, віддає сумку доньці.

— Сьогодні треба затриматися, — голосно пояснює батькові. — До екзаменів учнів готую.

Насправді я знаю: Мама Оля сама готується до екзамену. Сама вчить нову для неї історію — не ту, яку їм викладали в університеті всього кілька років тому. Історія — наука, що тепер розвивається дуже швидко. Швидше, мабуть, за ядерну фізику. А Мама Оля відповідальна, її й в комсомолі за це хвалили.

Оля шепоче щось доньці на вухо: ш-ш-ш. Нам з полковником нічого не розібрати. Тільки Маруся боїться все сильніше, й всі карабаси-барабаси оживають в її крові, всі страшні пірати на чолі з капітаном Крюком розправляють вітрила, готові плисти до самого серця.

Дорогою Маруся притискає сумку до себе, щоб вдома сховати її за залізною скринею. Уже потім до квартири влітає Оля...

Сумку вона знаходить одразу і без підказки — знає, де Маруся сховала би щось важливе.

— Що сталося, доню? — запитує Ба.

Голос Олі зривається, наче парасолька летить у бурю. Й буря така під шкірою, що, хто має ніс, той почує: сталося щось страшне.

Я пробираюсь до кухні — ще до того, як жінки зачиняють двері, аби не хвилювати старого. Та он воно що:

— Вона дуже просила, була така гарна, — квапиться Оля. — Вбрана гарно, і з нігтями... такими... Я навіть не знаю, де такі роблять. І зачіска... Ангел просто, ти розумієш?

Мама Оля торохкотить, виправдовується, наче злочинниця. Так і є, Оля скоїла злочин. Справжнісінький. Ще й вплутала в нього дитину.

— Я і подумати не могла, ти розумієш? Чесно! — ридає жінка.

— Я розумію, — відповідає Тамара. — Чого ти трусишся? В чому проблема? А ну, дай. Cкільки тут?

Тамара спокійно відкушує ще один кусень зеленого яблука — сік бризкає Мамі Олі в лице — потім бере зі столу білосніжний конверт, щойно витягнутий із дитячої сумочки з червоними сердечками.

— Так, п’ять доларів. Ну, непогано... Та заспокойся вже! І дитину свою заспокой! Довела он...

Маруся й справді рюмсає на табуреті попід вікном. Хоч би хтось підійшов заспокоїти. Може, мені підійти?

— Не треба тобі грошей? — продовжує старша сестра, — Не треба, то я заберу! Дітям куплю хоч якісь банани. В мене совість он де, під плінтусом цим, там, де й все решта.

— До чого тут плінтус? — затихає на мить Оля.

— Та до того... Усі крадуть. Ти розумієш? Усі! Я тут на роботу не влаштуюсь ніколи, бо я не знаю цієї їхньої мови й хабарів давати не привчена! І я не маю тут ні кума, ні свата, ні брата! І ніде, між іншим, не маю. Ні-де! Мене

— Я не брала! Я не брала, ти чуєш? Вона впихнула мені конверт, а сама побіг...

— Слухай, та не хотіла би, то наздогнала би цю мамашу!

— Я розгубилась, я... О Боже! Інші теж так подумають...

Кров пахне соромом, а гроші — тільки Америкою.

Скоро мені вдається таки зрозуміти деталі справи: у шкільному коридорі до Олі підійшла мама одного з учнів. Учень був недурний, щось там одного разу не вивчив, отримав заслужену двійку. Й тут приходить мати й розповідає, що син її не такий вже й поганий. Оля, звісно, киває, всміхається. Вона взагалі ввічлива і привітна. Та, мабуть, її не так зрозуміли?

— Вона сказала щось на кшталт «заздалегідь вдячна», всунула мені коробку цукерок і одразу втекла. Я дивлюсь, а під коробкою цей конверт! А перерва ж! Довкола купа дітей. Як я за нею бігтиму? Що я кричатиму? «Заберіть»? У всіх на очах...

Мама Оля заспокоюється потроху. Гладить Марусю по голові. Та я боюся, капітан Крюк вже доплив до самого серця дівчинки. А якщо так — страх залишиться з нею надовго. Сором і страх.

Одразу потому, як страшна хабарниця Мама Оля зрозуміла, що їй дали конверт і що в конверті долари, вона запанікувала. Конверт мав негайно зникнути, бо здавалося, все і всі — кожен гетьман на стінах її кабінету, кожен учень у коридорі й кожен вчитель в учительській — бачать: в шухляді історички лежить цей жахливий білий конверт. І якщо вийти надвір, під весняним сонцем Олю буде видно наскрізь, видно, що вона — хабарниця. Тож Оля наказала доньці віднести конверт додому, а сама повернулася в кабінет. Таке ось гріхопадіння.

— А жінка та була така гарна...

— Гарна! З грошима будеш гарна! — каже Тамара. — Накрали в таких, як ти! Чиновниця ж, мабуть, або дружина бандита! А ти тепер плачеш сидиш... Цукерки, до речі, де?

— Які цукерки?

— Ті, під якими конверт був. Припини ж ти плакати! — Тамару дратують сльози.

Сама вона, здається, ніколи не плаче. Стверджує, що не плакала навіть тоді, коли другий чоловік розбив привезену з Німеччини іномарку, й тоді, коли довелося тікати від нього до Львова.

Ввечері після Олиного гріхопадіння, коли всі поснули, Тамара тихенько йде до кухні. Так, я слідкую за нею. Вона стає навшпиньки й випростовує руку, дотягуючись до пляшки на холодильнику. Наповнює склянку тим ядучим напоєм, який часто пив мій Господар — перший її чоловік. Тим напоєм, який другого її чоловіка знищив.

Тамара сидить довго, ніби вагається ще — пити чи ні. На мить здається — я чую запах Бориса, ще молодого, того, яким він був, коли вивчав ногами свою географію задля цієї жінки. Та горілка наповнює кров, перебиває всі почуття. Тамара п’є. А я йду. Я не люблю цей запах, він мені схожий на сліпоту. 

Кара

 Після «гріхопадіння» раптом посипалися нещастя. Хоча чому ж раптом? Оля ніби чекала їх.

Батько Марусі подзвонив попрощатися. Тоді, як і тепер, прощається багато хто, лунають у слухавці голоси:

— До Торонто!

— У Москву! Все ж лучше, чем тут.

— Тель-Авів,

1 ... 21 22 23 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім для Дома», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім для Дома"