Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Тепер я мав кілька каструль і казанків, нехай і трохи незвичайної форми. Не було чого дивуватися – адже я скидався на невмілу куховарку, яка вперше заходилася пекти пироги з заквашеного тіста… Та що там казати – я насилу дочекався, поки мої горщики охолонуть. Усе вийшло, і я відразу ж зварив бульйон із птиці, додавши туди коріння і жменьку очищеної пшениці.

Потім настав час ступи, щоб подрібнювати в ній зерно на борошно. Це було простіше, ніж гончарне ремесло, але задача виявилася не менш трудомісткою. Щонайперше я відшукав міцний пень і сокирою вирубав із нього колоду. З неї я витесав дерев’яну чашу тієї форми, яка мені здавалася годящою, а потім випалив осердя – так південноамериканські індіанці роблять свої човни, – діставши таким чином заглибину. Покінчивши з цією роботою, я вирушив шукати бакаутове дерево, щоб виготовити макогін. І з цим усе вийшло якнайкраще. Віднині в мене були містка дерев’яна макітра й важкий макогін. На черзі стояло решето для очищення борошна від полови й сміття.

І тут на мене чекала безвихідь. Понад місяць я ламав голову над тим, із чого виготовити цю таку необхідну річ. Білизна моя й тонкі сорочки геть потріпалися; у мене була козяча шерсть, одначе прясти я не вмів, а ткати – і поготів. Нарешті я згадав, що в матроській скрині лежать кілька шийних хусток із мусліну – тонкої індійської тканини. Скориставшись цими хустками, я зробив три невеликі решета, і вони служили мені протягом кількох років.

До сезону тропічних циклонів я спорудив у печері, ближче до зовнішньої стіни, вогнище. Воно являло собою заглиблення в земляній підлозі, обкладене пласким камінням. У мене завжди був солідний запас сухих дров, а дим від вогнища йшов крізь вхід до печери. Я приготував кілька великих, досить широких, але неглибоких глиняних блюд, добре випалених на вогні, та сховав їх у коморі. Окрім того, я виліпив із глини кілька чотирикутних плит і випалив їх так, що вони стали міцніші за цеглу. Коли настав час пекти хліб, я розклав багаття у вогнищі, дав полінам прогоріти й палицею розрівняв вугілля, щоб вогнище розжарилося. Зверху я поклав свої пласкі «цеглини», а на них – розкачане тісто. Потім накрив усе глиняним блюдом і засипав приском. Мій хліб спікся, як у справжній пекарні. Коржі в мене виходили також чудові, лише до пирогів руки не дійшли – не начиняти ж їх козлятиною…

На цю роботу – гончарство, влаштування вогнища й печі для хліба – пішов увесь третій рік мого життя на острові. Я вже не кажу про решту господарських клопотів і полювання. Урожай ячменю та пшениці я зібрав своєчасно й переніс у кошиках до найсухішого місця печери. Цього разу він був такий великий, що для зерна бракувало місця. Це змушувало мене почати будівництво великої комори, проте я відклав це до кращих часів.

Тепер я міг аніскільки не скупитися й використовувати зерно, тим більше що сухарі з корабля давно закінчилися. Полював я, як і раніше, регулярно, хоча запаси пороху були вже не такі великі, як мені б хотілося. Я підрахував: сорока бушелів зерна мені мало вистачити для харчування рівно на рік. Тому я вирішив віднині сіяти пшеницю та ячмінь у такій самій кількості, як і минулого разу, – не більше й не менше.

Розділ 24

Пірога

Протягом усього цього року я часто згадував про землю, яку бачив із протилежного берега мого острова. Чому не спробувати дістатися туди, думав я, і думка ця міцно засіла в моїй голові.

От коли у спогадах знову і знову спливали широка посмішка мого приятеля Ксурі та наш місткий баркас із косим вітрилом; якби я мав такий, то й Бразилії б дістався… Одного дня я вирушив поглянути на корабельну шлюпку, на якій екіпаж нашого корабля так нещасливо намагався врятуватися під час бурі.

Шлюпка лежала за кілька миль від мого сховища – там, куди її викинуло море. Прибоєм суденце винесло на піщаний пляж досить далеко від берега й перекинуло килем угору. Воно майже не постраждало, і, якби вдалося його полагодити, у мене з’явилася б можливість…

Дурень! Я змарнував три тижні на безплідні зусилля: спочатку я намагався перекинути шлюпку, а потім спробував дотягти її до краю води, хоча міг легко зметикувати, що з таким завданням мені самому не впоратися. І все ж таки я нарубав у лісі грубезних жердин, які мали бути за важелі, витесав два станка й переніс це все на обмілину.

Проте хоч скільки я пнувся, хоч скільки кружляв навколо шлюпки, то так, то сяк намагаючись за допомогою жердин її перекинути, вона стояла наче вкопана! Проте впертість мене не полишала: я почав копати й відкидати пісок з одного борту, підклавши під нього жердини, щоб позбавлена опори шлюпка перекинулася сама. Працював я ніби божевільний. Важкий човен нарешті здригнувся, зрушив із місця і з гуркотом став на киль; я поквапом відскочив, витираючи брудною рукою піт із чола.

І що з того? Все одно я не міг зрушити його з місця, і тим більше – навіть уявити неможливо! – перетягти до смуги прибою.

Геть виснажений, я вирушив додому, але моє бажання пуститися в плавання не тільки не минуло, а й ще дужче зміцніло.

План виник одразу – треба самому змайструвати човен. Адже будують тубільці свої піроги майже голіруч, а я перебуваю в набагато кращому становищі, ніж дикуни. У мене є найрізноманітніші інструменти, дерево я виберу найкраще, усе розрахую як слід… та й без усього цього можна обійтися, коли нехіть… Мені здавалося, що мій план, на позір легкий і простий, є цілком здійсненним, і я з такою пристрастю віддавався фантазіям, що геть випустив з уваги питання: а як спускати на воду моє судно? Мені навіть не спало на думку, що набагато легше провести човен, виготовлений з цільного стовбура великого дерева, півсотні миль морем, аніж протягти п’ятдесят ярдів суходолом до краю води.

Отже, здоровий глузд мене полишив, і я натхненно заходився працювати, розмірковуючи приблизно так: «Спершу зроблю човен, а вже потім знайду спосіб перемістити його до моря…» Насамперед, прихопивши інструменти, я вирушив на пошуки годящого дерева.

Мені пощастило: я відразу знайшов чудову кедрову сосну – гадаю, подібної не було навіть у царя Соломона, який збудував