Читати книгу - "Чому Захід панує - натепер"

Отже, подробиці того, як сучасні люди заступили неандертальців, критично важливі з огляду на потребу визначитися, чи мають сенс расові пояснення панування Заходу. Ми поки що не знаємо, чи наші предки активно вбивали інтелектуально менш обдарованих сучасників, чи просто перемагали в боротьбі за харчі. На більшості стоянок сліди перебування нових людей просто заступають відклади, пов'язані з неандертальцями, звідки випливає, що зміна була раптовою. Головним винятком є грот Оленя у Франції, де фази заселення неандертальців та сучасних людей між 33 000 та 35 000 років тому перемежовуються. Неандертальські шари містять кам'яні підвалини хиж, знаряддя з кісток та намиста з зубів тварин. Дослідники припускають, що неандертальці вчилися в сучасної людини та рухалися до Світанку Неандертальської Свідомости. Кілька знахідок вохри на неандертальських стоянках у Франції (зокрема двадцять фунтів в одній печері) можуть вказувати в тому самому напрямі.

Легко уявити собі, як сильном'язисті низькоброві неандертальці стежать за швидкими балакучими прибульцями, що розфарбовують свої тіла та будують хижі, потім намагаються повторити ці дії своїми незграбними пальцями чи принаймні вимінюють м'ясо свіжовбитих тварин на прикраси. У Клані печерного ведмедя Джин Аул зображує, як нові люди презирливо відганяють неандертальських «пласкоголових», тоді як неандертальці просто намагаються не траплятися на шляху «Інакших» — крім, звичайно, Ейли, п'ятирічної осиротілої людської дівчинки, яку неандертальський клан Печерного ведмедя приймає, й відтак відбуваються перетворення. Звичайно, це все фантазія, але вона так само можлива, як будь-які інші здогади, хіба що ми послухаємо цих неромантичних археологів, що вважають найрозважливішим поясненням перемежованих слідів перебування неандертальців та (сучасних) людей у гроті Оленя недбалість розкопування, тобто що прямих доказів того, що Пласкоголові вчилися у Інакших, немає.

Відліковою лінією є секс. Якщо сучасні люди без схрещування заступили неандертальців у західному Старому Світі та Homo erectus у східних регіонах, то тоді расистські теорії, що простежують сучасне панування Заходу до передісторичних біологічних відмінностей, мають бути неправильними. Та чи так все відбувалося?

У 1930-і роки, у розпал так званого наукового расизму, деякі фізичні антропологи наполягали на тому, що сучасні китайці примітивніші за європейців, бо їхні черепи мають риси, подібні до синантропа (маленький гребінь згори, відносно пласка верхня частина обличчя, невипнуті вилиці, лопаткуваті передні зуби). Ці антропологи стверджували також, що черепи австралійських аборигенів мали риси, подібні до індонезійських Homo erectus мільйон років тому — гребінь іззаду, що тримає шийні м'язи, поличкуваті надбрівні дуги, спадисте чоло, великі зуби. Ці (західні) науковці робили з цього висновок, що сучасні східняки походять від примітивніших мавполюдей, тоді як західняки походять від розвиненіших неандертальців. Саме це мало бути поясненням того, чому Захід панує.

Нині ніхто не міркує так простолінійно, але якщо ми серйозно порушуємо питання, чому Захід панує, ми маємо розглянути можливість того, що Homo sapiens схрещувалися з досучасними людьми й що населення Сходу залишається біологічно менш досконалим, ніж населення Заходу. Ми ніколи не викопаємо печерних людей в перебігу копуляції, аби побачити, чи Ното sapiens об'єднували свої гени з неандертальцями на заході та синантропами на сході, але, на щастя, ми цього не потребуємо, бо можемо спостерігати наслідки їхніх стосунків у своїх власних тілах.

Кожен з нас успадкував ДНК від усіх предків за всі часи, тобто теоретично генетики могли б порівняти ДНК усіх живих людей і виснувати генеалогічне дерево аж до найнедавнішого спільного предка людства. Однак на практиці той факт, що половина ДНК у вашому тілі походить від материнської лінії, а друга половина — від батьківської, робить розплутування інформації не легшим, ніж відтворювання яйця з яєшні.

Генетики знайшли розумний розв'язок проблеми, зосередивши увагу на мітохондрійній ДНК. На відміну від більшости типів ДНК, що репродукуються статевим шляхом, мітохондрійну ДНК передають лише жінки (чоловіки успадковують мітохондрійну ДНК від своїх матерів, але не передають її далі). Колись всі люди мали ту саму мітохондрійну ДНК, тому будь-яка відмінність між мітохондрійною ДНК в моєму тілі та в вашому є результатом випадкових мутацій, а не статевого змішування.

1987 року колектив на чолі з генетиком Ребекою Кан оприлюднив результати дослідження мітохондрійної ДНК живих людей з усього світу. В межах своїх даних вони виокремили близько 150 типів і побачили, що, за будь-якої заплутаної інтерпретації статистики, ключових висновків є три: по-перше, генетична розмаїтість в Африці найвища; по-друге, розмаїтість у решті світу є лише підсистемою африканської розмаїтости; по-третє, всі найглибші — й відтак найдавніші — лінії мітохондрійної ДНК походять з Африки. Висновок був однозначний: остання жіноча предкиня усіх в цілому світі повинна була жити в Африці. Звичайно ж, її негайно назвали африканською Євою. Як завважили Кан та її колеги, це була «єдина щаслива мати»[41]. Провівши стандартне оцінювання за темпом мутацій мітохондрійної ДНК, вони дійшли висновку, що Єва жила 200 000 років тому.

Упродовж 1990-х років палеоантропологи обговорювали висновки Кан та її колег. Деякі піддавали сумнівові методи (є тисячі методів підраховування балів, теоретично всі вони однаково справедливі), інші — доказові матеріяли (більшість «африканців», залучених до дослідження, були насправді афроамериканцями), але незалежно від того, хто переробляв вибірки чи числа, результати були практично ті самі. Єдиною зміною було пересунення часу життя Єви ближче до 150 000 років тому. Щоб остаточно закріпити результат, наприкінці 1990-х років Єві знайшли компанію. Технічний прогрес дав генетикам змогу дослідити ядрову ДНК за Y-хромосомою. Подібно до мітохондрійної ДНК, вона відтворюється нестатевим шляхом, але передають її лише чоловіки. Дослідження показали, що Y-хромосомна ДНК також має найбільшу розмаїтість та найглибші лінії в Африці, вказуючи на африканського Адама, що жив між шістдесятьма та дев'ятдесятьма тисячами років тому, та на походження неафриканських варіянтів близько п'ятдесяти тисяч років тому[42]. 2010 року генетики додали ще одну деталь: одразу після відходу з Африки, Homo sapiens копулювали з неандертальцями достатньою мірою, аби дістати слід їхньої ДНК, а потім поширили цю суміш по всій планеті.

Деяких палеоантропологів не переконує й це. Вони вважають, що генетика важить менше, ніж подібність будови скелетів західних Homo sapiens до неандертальців і східних Homo sapiens до Homo erectus. Замість моделі походження з Африки вони пропонують «багаторегіонну» модель. Можливо, міркують вони, початкові дитячі кроки справді походять з Африки, але рух населення між Африкою, Європою та Азією сприяв поширюванню таких швидких генних потоків, що мутації, що переважали в якомусь місці, протягом кількох тисяч років розповсюджувалися скрізь. Як наслідок, в кількох частинах світу паралельно розвивалися дещо відмінні види сучасної людини. Це могло б пояснити і скелетні, і генетичні свідчення, до того ж